Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Я й не збираюся. Але ділити тебе не хочу ні з ким.

Шийка у Фрузі була тендітна й худенька. Зовсім не пропорційна з тілом. Таку шийку візьми тільки добре в руки — і… ще один привид блукатиме палацовими коридорами.

— Чи я тобі клявся у вірності?

— Ні.

— Може, щось обіцяв?

— Ні.

— То які до мене претензії?

— Жодних. Але ти мій. Я нікому тебе не віддам.

— Я не річ. Я жива людина. Врешті-решт, я можу плюнути на всю вашу засрану сміттярку і повернутися до Львова. Тоді можеш хоч на всіх стінах писати, що не я вбив однорога.

— Не сміши курей. Із нашої сміттярки ще ніхто самотужки не вибрався, а хто намагався, то навіки губився у лябіринтах. Мапа лябіринту зберігається під сімома замками. Тобі її ніколи не здобути.

— А тобі?

— Мені — завиграшки. Але я мапи не потребую. Мені й тут добре.

— Ага, то я, виявляється, перетворився ще й на в'язня. Дуже мило. Але чому ти вчепилася в мене, як кліщ? Ну вграв я тебе, відбив від клака. І що? Хіба це дає тобі якісь права на мене?

— На тебе мені дає права моя любов.

Бумблякевич скривився. Шийка тендітна, вигиниста, ах — лебедина…

У шибі знову побачив обличчя привида. Панна підморгувала і мовби заохочувала до дії. Адже їй сумно самій, так самотньо сумній… Вона мріє про подругу, з якою б гуляла собі терасою… І то нічого, що подруга матиме шийку криву…

— Я мушу побачитися з Мальвою Ландою. Маю надію, до неї ти не будеш заздрісна?

— До Мальви? Ні. Вона ж така стара!

— Стара? — вжахнувся Бумблякевич.

— Звичайно. Щоправда, тут, у нас на сміттярці, всі здаються молодшими за свої літа. Мальві на вигляд так само ніхто б не дав більше, як тридцять. А насправді має добрих сімдесят. Учора пурхала як метелик. Усіх кавалерів затанцювала.