Оголений нерв: роман

— Але чому?!

— На те є багато причин. По-перше, в такий час мені ніхто не дасть відпустку навіть на тиждень, — охоче пояснила Люда. — По-друге, я зможу побачити події лише поверхово, а ти працюєш у великому колективі, живеш у місті, їздиш у громадському транспорті, чуєш розмови сусідів, тому лише ти можеш зазирнути у корінь проблеми.

— Я?! Чи я експерт? Чи політолог?

— Саме тому й важлива твоя думка як пересічного громадянина, а не фахівця! — із натхненням сказала подруга. — Я вже зробила анонс, тому ти не можеш мене підвести. Повідомила, що впродовж якогось часу ми намагатимемося дізнатися від тебе, чому на Донбасі неспокійно. А думку політиків люди можуть самі почути по телебаченню.

— А ти не думала, що у мене не вийде?

— Вийде! Я знаю, — запевнила Люда.

— І все-таки, чому ти не приїздиш до матері? — Настя поставила питання руба.

— Ти ж знаєш мою маму, у неї складний характер, — пригніченим голосом відповіла Людмила, — вона не сприймає мої погляди, а я — її.

— Але ж все одно вона твоя мати.

— Вона мені такого наговорила! — Люда тяжко зітхнула. — Дорікнула, що мене вже обробили бандерівці, що я продалася правосєкам, зрадила і свою матір, і своїх односельців, сказала, що їй соромно за таку доньку. Ось так.

— То вона зопалу, — мовила Настя, — охолоне й буде шкодувати за свої необережні докори.

— А ти б поїхала на моєму місці після того, як тобі рідна мати кинула «Краще б я тебе у лоні задавила, ніж вилупила зрадницю!»?

— О Господи! Чи Петрівна з глузду з’їхала? Хочеш, я з нею поговорю? — обережно спитала Настя.

— Ні! Ні в якому разі! — одразу заперечила Людмила. — Вона сказала, що не хоче більше мене бачити, тож поки що я в село не поїду. А далі… буде видно.

— Так, час розставить усе по місцях, — сказала їй Настя, — але я впевнена, що все буде добре і ви помиритеся.

— Взагалі-то я з нею не сварилася. Мене так заціпило від почутого, що я навіть не змогла огризнутися. Досить про це. Краще скажи, коли мені допис надішлеш?

— Скоро, — відповіла Настя, бо вже подумки погодилася написати свої роздуми.

— Тобі надіслати газетки?

— Не треба. Складай докупи, колись заберу, — відповіла Настя, — не хочу, щоб мої домашні знали про них. У нас і так напруження в родині, от-от лусне, обірветься, і тоді буде щось на кшталт того, що ти розповіла про свою матір.

Подруги тепло розпрощалися, й Настя взялася до роботи. Добре, що була вдома сама і їй ніхто не заважав. Почала писати замітку для газети без вагань — вона як звичайна мешканка міста має своє бачення подій, навіть якщо воно помилкове.