Оголений нерв: роман

Геннадій зав’язав на вузол низ сорочки, помахав Льончику рукою і швидко, не озираючись, пішов. Він не озирався довго, аж доки дорога запетляла лісом. Зупинився, огледівся. Навколо нікого, лише тихо шумлять верхівки сосен…

Іван не знаходив собі місця. Уже обід минув, а хлопці не поверталися. Тільки зараз ідея роздобути зброю здалася йому безглуздою і ризикованою.

— Дитинство в одному місці заграло, — бурчав він, вештаючись двором туди-сюди. — У війнушку зібралися погратися! Якого біса? — нервував він.

Іван зайшов до хати. Бабця сиділа перед ввімкненим телевізором, слухаючи новини. Марійка не чула, як він ввійшов, і продовжувала щось шепотіти перед іконою Божої Матері. Він не став заважати, примостився на стільці. Дівчина відчула на собі погляд, обернулася.

— Підслуховуєш? — невдоволено промовила вона. — Так негоже робити!

— А ти що, богомольна? — скептично посміхнувся.

— Не знаю такого слова, — одразу одрізала, — є люди віруючі, є невіруючі.

— Зрозумів.

— Їсти будеш?

— Не хочу. Піду пива куплю.

— Негоже молодому спиватися, — впхала свого носа в розмову бабця.

Іван не став сперечатися зі старою, швидко вийшов і попрямував до магазину. За кілька хвилин він уже ніжився під сонцем у садку. Прохолодне пиво з банки трохи його заспокоїло. Іван всівся зручніше на лавці, обперся спиною на потрісканий стовбур старої груші, прикрив очі і незабаром задрімав, як кіт на сонці.

— Спиш? — почув він голос Геннадія зовсім поруч.

Чи то наснилося, чи насправді Геник сидить поруч, смалить цигарку? Іван залупав очима, протер їх кулаками.

— Чому ти дивишся на мене, як на примару? — запитав Геннадій, розчавивши недопалок чоботом.

— Ти?

— А хто ще?

— Повернувся?

— Як бачиш, — з тону Іван зрозумів, що Гена невдоволений. — Це я, і без нічого.

— Розповідай, що там, — вже остаточно прокинувшись, попросив Іван.