Оголений нерв: роман

— Дохлий номер, — зітхнув Геник. — Дістався до блокпоста, а там, уяви собі, знайома пика. Я з тим хлопцем особисто не знайомий, але він живе від нашого будинку одразу за шкільним стадіоном, тож часто бачилися, віталися. Ніяк не очікував побачити його саме тут та ще й зі зброєю. Облом повний!

— Та-а-к, — протягнув Іван. — А він тебе пізнав?

— Ще б пак! Довелося вдати, що опинився там випадково, йшов, мовляв, від траси до села й заблукав, — розповів Гена, — він мені вказав дорогу, я пішов, піймавши облизня.

— Хто він взагалі?

— Таке собі, ні риба, ні м’ясо, — пояснив Геннадій, — його ніхто не приймав у свою компанію, бо зазвичай таких не люблять, одним словом, невдаха по життю.

— Невдаха, а зі зброєю, — зауважив Іван.

— Ти мені дорікаєш? Побачив би ти, який він зараз впевнений у собі став! Ніби пуп землі!

— Ну що ж, будемо чекати Льоньку. Може, йому пощастить.

Льоня повернувся за годину. З невдоволеного виразу обличчя було зрозуміло, що і йому не пощастило. Хлопець попросив Марійку принести йому холодної води. Він довго й жадібно пив, аж поки спустошив великий кухоль. Віддав дівчині, подякував. Коли Марійка пішла, розповів свою пригоду:

— Приходжу до них, кажу, що у всьому підтримую їх, захисників землі, яку відвоювали наші діди, що не можу стояти осторонь і спостерігати, як укропи та правосєки хочуть її у нас відібрати, тому готовий стояти з ними зі зброєю в руках. Їх головний, у балаклаві, все те чув, покликав мене до себе. «Хочеш захищати рідну землю від бандерівців?» — питає мене. «Хочу», — відповідаю. «Тоді приходь завтра з речами, — каже, — постоїш кілька днів тут з нами, ми подивимося на тебе. Якщо ти нам підійдеш — пошлемо під Луганськ, спочатку на тиждень, а потім видно буде». Я, звичайно, запитав, скільки мені платитимуть. «Спочатку двісті гривень на добу, — розповів він, — потім, коли отримаєш зброю, двісті за день, чотириста за ніч і тисячу гривень за участь у бою».

— Ого! — не втримався Іван. — Тисячу гривень!

— Помовч! — смикнув його за рукав Гена.

— Тоді я спитав, — продовжив Льоня, — чи одразу мені видадуть зброю, бо укропи можуть поперти будь-коли. Чоловік розсміявся. «Ні, — каже він, — пару тижнів постоїш із порожніми руками!» — «А якщо зав’яжеться бій?» — «Доведеш, що готовий померти в бою, — так сказав. — Побачимо, що ти ладен віддати своє життя, тоді отримаєш калаша».

— І що ти на те? — запитав Гена.

— Він сам дав мені час подумати, щоб прийняти остаточне рішення, — пояснив Льоня, — тож я подякував і пішов геть.

— Ось тобі й роздобули автомати! — Іван підвівся, нервово затупцяв на місці. — І де вони стільки грошей взяли, щоб платити?

— Напевно, «добренький сусід» з РФ допоміг, — сказав Геннадій. — Та чи варто продавати свою Батьківщину за такі гроші? Стоять самі невдахи та наркомани, які не в змозі заробити двісті гривень, тож ладні стріляти у своїх за копійки. Сволота!

— Операція «Автомат» з тріскотом калаша провалилася! — зіронізував Іван. — Тож час збиратися додому.

— Куди ти поспішаєш? — невдоволено промовив Льоня. — Давайте поміркуємо, що ще можна зробити.

— Вам легко так говорити, — обурився Іван, — а в мене «точка» вже кілька днів зачинена, а за місце треба платити, ще й кредити на шиї висять. Ні, ви як хочете, а я вмиваю руки! Пішов збиратися додому.