Оголений нерв: роман

— Люди змінюються, — ніби продовжуючи думки хлопця, сказала стара, — навіть у моєму віці. Колись кожен з нас відчує, що до зустрічі з Богом залишилося мало часу, і захоче спокутувати свої гріхи. У мене не було дітей, жила для себе, гнівила Бога, тож тепер дала прихисток сиротині. Це Марійка. Вона зараз на практиці у фельдшерки, — пояснила бабця.

— Іван, — першим простяг руку для вітання Іван, за ним представилися по черзі Гена та Льоня. — У тебе справді нема нікого з родичів? — запитав Іван.

Льоня смикнув його за куртку, але було вже пізно.

— Були батьки, — пояснила дівчина, — але вони любили зазирнути в чарчину, тож самі згоріли й хату спалили. Я навчаюся в медичному, тож вирішила проходити тут практику, а бабуся Дуня запропонувала у неї пожити. І мені добре, і їй поміч.

— У мене, — сказав Іван, — теж була мрія в дитинстві стати лікарем, а потім передумав.

— Годі базікати, — зупинила його бабця, — Марійко, нагодуй хлопців, вони ж з дороги.

Друзі поїли й пішли наводити лад надворі та на городі. Іван заходився копати грядки, Геннадій із Льонею — лагодити паркан. Упівголоса Гена обговорював з другом план подальших дій.

— Потрібно дізнатися, де знаходиться найближчий блокпост, — розмірковував Геник. — Йти на той, де ми проїжджали, не варто. Бабця навряд чи буде знати, до сусідів не підеш питати. Тоді як?

— Не переймайся, я сам дізнаюся, — тихо сказав Льоня і вже вкотре поглянув у бік дівчини, яка замітала подвір’я.

— Усе зрозуміло, — підморгнув йому Гена, помітивши, що Марійка також час від час зупиняє погляд на Льончику. — Дивись, щоб Іван не перехопив ініціативу.

— Не вийде, — пошепки сказав Льоня, — я вже з нею домовився ввечері прогулятися до річки.

— Отакої! І коли ти встиг?

Льоня у відповідь лише просяяв широкою та щирою усмішкою.

Розділ 23

Людмила зателефонувала Насті й радісно повідомила, що два номери газети, у яких були дописи Віри Сєвєродонецької, викликали жвавий інтерес у сумчан.

— Ти навіть не уявляєш, як ти мені допомогла! — весело защебетала подруга. — Газети розкуповують на «ура!», мій шеф аж стрибає від радощів, а читачі чекають новий матеріал. Уявляєш, ми достеменно не знаємо, що відбувається на сході країни, а тут із перших вуст! Настю, зараз погляди всієї України прикуті до Донбасу, бо незрозуміло, що у вас відбувається. Чи справді все населення прагне взяти участь у референдумі? Чи лише одиниці? І чому виник потяг до федералізації? Чим це пояснити? — вона засипала питаннями.

— Прошу тебе, зупинися! — Настя не встигала сприймати одразу стільки питань. — З того мішка запитань я зрозуміла, що тебе цікавить, чи насправді багато людей бажають відділитися від України і чому. Так?

— Не лише мене цікавить, а всіх нас!

— Людо, ти вже давно не приїжджала додому, тож можеш навідати матір і все побачити на власні очі, — зауважила Настя.

— Не можу і не приїду найближчим часом, — відповіла Людмила.