Оголений нерв: роман

Потім Настя зателефонувала Ніні, запитала, як вона і Володя.

— Тебе справді цікавить, як мій син? — зі злом сказала Ніна. — Чи так питаєш заради того, щоб познущатися?

— Заспокойся і не мели дурниць, — спокійно сказала Ніна, бо не мала наміру зіпсувати розмовою з сестрою святковий настрій.

— Радієш, що укропи погнали наших?

— Ваших, — уточнила Настя.

— Володя був на блокпосту, коли Нацгвардія накрила їх, — розповіла Ніна впалим голосом. — На його очах вбили їхнього командира. Розумієш, що він пережив, коли побачив свого наставника, якому знесло півголови?!

— Без подробиць можна? Що з Володею?

— «Нацики» спитали, скільки йому років, він сказав, що шістнадцять, — продовжила сестра. — Напевно, щось людське у них іще лишилося, бо пожаліли хлопця. Їхній командир дав синові гроші на дорогу і сказав, що дають йому три години, щоб він зник з області і п’ять годин — з країни. Тож він зняв форму і в одних шортах, футболці і босоніжках сів в автобус на Москву і поїхав. Я не встигла навіть попрощатися.

— Куди він поїхав? До кого? Де зупиниться? — спитала Настя.

— Добре, що телефон не відібрали «нацики», тож він мені подзвонив і все розповів, а я, в свою чергу, зв’язалася зі знайомим з Москви, він пообіцяв і зустріти Володю, і вдягти, і влаштувати десь, — розповіла сестра. — Це ж добре, коли є добрі друзі.

— Бува, не з Чечні?

— Вгадала. Хіба має значення, звідки людина родом? Головне, що мій син виїхав з цієї клятої країни! — Ніна перейшла на високий тон. — Росія — велика країна, а Москва влаштовує іспити, і хто гідно їх витримав, має велике майбутнє. Що мій син мав би в Україні? Хай вона згорить разом з усіма укропами і нациками! Ненавиджу її!

— Як ти смієш таке говорити?! Це земля твоїх предків, твоїх батьків і твоя врешті-решт! — не витримала Настя.

— Земля злиденних! Країна, у якої нема майбутнього!

— То чому ти тут живеш? У країну твоїх мрій дорога поки що відкрита.

— Гадаєш, я тут затримаюся?! — вже кричала у слухавку сестра. — Поїду до сина! Тільки ось борг тобі не встигла відробити.

— В Москві заробиш — вишлеш! — кинула Настя сестрі і вимкнула телефон.

Повертатися на грішну землю було важко, ніби падати з висоти, коли після ейфорії каменем падаєш вниз і розбиваєшся. Ні, то не падіння, то знову потужний вибух. Напевно, літак, який щойно кружляв над головою, випустив десь ракету. Під гучні звуки порожньою вулицею Настя йшла додому і зовсім не мала страху. Все найжахливіше, здавалося, вже позаду, лише б не гинули визволителі.

Побіля АТБ зупинилася військова «тойота» з відкритим верхом. Настя підійшла до чоловіка, який вийшов з машини. Підполковник одразу відрекомендувався.

— Скажіть, будь ласка, ви не дасте їм повернутися? Не залишите місто? — були перші її питання.