Оголений нерв: роман

— У мене є запаси, і в холодильнику холодна водичка. Як шкода!

— Нічого, світ не без добрих людей, — заспокоїла її незнайомка, — люди напоять наших визволителів і нагодують.

— Це точно, — сказала Настя, згадавши п’яну парочку.

Пекло сонце, асфальт після дощику парував, а навколо все гриміло. Десь у місті торохтіли калаші, доповнюючи музику вибухів, на вулицях серед білого дня не було жодної живої душі, лише Настя поспішала до Білого дому. Вона вже майже бігла, аж раптом зупинилася. На флагштоку біля Будинку культури тріпотів на вітрі великий синьо-жовтий прапор! Радощі та піднесення наповнили її душу вщент, настільки повно, до останньої клітинки, що дійшли межі, коли далі вже нема куди. Вона відчула, що ті почуття підіймають її вгору, туди, де у відкритому навстіж небі весело тріпотів прапор. Від неймовірного щастя й полегшення Настя розплакалася. Вона не стидалася сліз, які зібралися в її вразливій душі, і не могла відірвати погляд від стяга. Жінка довго стояла, самотня, посеред грому війни, але щаслива, і сльози горохом котилися по її щоках.

Настя змахнула сльози з обличчя, підставила його вітрові і пішла далі. Вона повинна була впевнитися, що місто спекалося непроханих гостей і псевдозахисників, і лише прапор на виконкомі міг засвідчити перемогу.

На будівлі Білого дому також майорів український прапор, і Настя полегшено видихнула. На жаль, нікого з людей там не було, лише одна жіночка похилого віку швиденько перебирала ногами, поспішаючи з магазину додому.

— Перепрошую, ви не скажете, — звернулася до неї Настя, — з виконкому ніхто не робив оголошення про звільнення міста?

— Як то ні? — жінка зупинилася біля будинку. — Зустрічали визволителів хлібом-сіллю.

— Давно?

— Щойно, — охоче пояснила жінка. — Прийшли мешканці міста, небагато, правда, бо ще ж он як бахає, але були. Перед ними виступив полковник Олександр Радієвський. Я хоч і багато років за плечима маю, але пам’ять на прізвища в мене гарна, — усміхнулася старенька. — Цей день назавжди увійде в історію нашого міста, я знаю.

— Радієвський, кажете?

— Так. Запам’ятайте це прізвище, щоб потім розповідати про людину, яка принесла радісну звістку своїм дітям та онукам. І всі люди, що прийшли, скандували йому «Дякуємо!». Ось так!

Настя подякувала жінці і пішла назад. По дорозі вона телефоном повідомила радісну новину Вадиму і поцікавилася, як справи у Левка.

— Зібрали потрібні кошти, і сьогодні вже відправив сина літаком у Німеччину, — похвалився Вадим.

— А ти чому не полетів з ним?

— Не повіриш, але ця Юля, його дівчина, така мала, але вперта, заявила, що вона від Левка нікуди ні на крок. Не сидіти ж нам там удвох? Поживу поки в Києві, бо нема сенсу кататися туди-сюди, а за десять днів буду тут їх зустрічати.

— Що лікарі обіцяють?

— Дають шанс дев’яносто відсотків. Одна з кісток застрягла в мозку, і коли операція буде вдалою, до нього має повернутися пам’ять.

— Іноді ми хочемо стерти з пам’яті те, про що не хочеться думати, а коли люди втрачають її, то мріють повернути…

— Можна лише не згадувати якісь події, але забути їх назавжди неможливо, — сказав Вадим, і Насті здалося, що в його словах був якийсь натяк.