Оголений нерв: роман

— Ми вже телефонували, — сказав хлопчина, — туди беруть із двадцяти п’яти років.

— Послухайте, хлопці, — командир уважно подивився на кожного з них, — не підганяйте події, всьому свій час. Вам потрібна війна? Ні. І мені не потрібна, у мене вдома лишилися дружина і двійко діточок. Ви ще такі молоді, ще не бачили життя. Я знаю, що таке смерть і як тяжко втрачати побратимів. Під Донецьком я за один день втратив сімох товаришів. Одразу сімох, а їх чекали вдома. Тож вважайте, що я воюю за вас обох, і насолоджуйтеся життям, а заглянути в очі смерті ще встигнете. Домовилися?

— Так, — кивнули хлопчаки.

Настя розчулилася від таких слів командира, і на її очах знову з’явилися сльози.

— Не треба плакати, — сказав високий хлопець, — радіти потрібно.

Він був дуже схожий на Льончика! Такий самий високий, широкоплечий, білявий, з добрими очима. Настя припала до його грудей, хлопець обняв жінку за плечі і відчув, як здригається від ридання її тіло.

— Вибачте, мої рідненькі, — сказала Настя виплакавшись, — стільки всього накопичилося на душі! Раніше не могла і сльозинки з себе видушити, а сьогодні все плачу й плачу.

— Все буде добре, — військовий просяяв широкою і щирою, як у Льоні, усмішкою.

— Спасибі вам, наші визволителі, — жінка змахнула сльозу. — Може, вам принести холодної водички з морозильника?

— Було б дуже добре, але ми поспішаємо, — сказав командир.

— П’ять хвилин! Я живу поруч! — сказала жінка і побігла.

— І мене зачекайте, — Настя поспішила в АТБ.

Повернулася саме тоді, коли військові вже всідалися на БТР.

— Візьміть, — Настя подала їм дволітрову пляшку соку. — Останню купила. Там взагалі нема води.

— Я принесла, — сказала жінка і віддала кілька пляшок з водою, де плавали кубики льоду. — Візьміть, купите собі цигарок, — жінка протягла п’ятдесят гривень.

— Що ви? Не треба, — сказав командир, — а за водичку велике вам спасибі!

— Поверніться додому живими! — жінка перехрестила машину, що вже від’їжджала, а Насті на очі знову накотилися сльози.

Розділ 81

Настя довго вагалася, чи поговорити з Алісою, чи не треба. З голови не йшла розмова з підполковником, який розповів про знайдене поховання ополченців біля їхнього блокпосту. Може бути, що Іван загинув і його тіло там, у братській могилі. Наважившись поговорити з Алісою, Настя обережно запитала, чи нема новин від сина.

— Я втратила надію побачити його живим, — сумно сказала жінка, — мені хоча б дізнатися, де він похований, чи поховати, якщо…