Оголений нерв: роман

— Та є вода, понабирали стільки, що балкон може відвалитися.

Об одинадцятій вечора загаласував, заволав на всі голоси розтривожений потужними обстрілами Лисичанськ. Настя з балкона добре бачила рожеві зблиски на тлі ночі, які спалахували в різних місцях посеред житлового масиву. Жінка не могла відірвати погляд від зловісних спалахів — там були мирні мешканці, жили діти. Жахіття в сусідньому місті тривало до першої ночі, а потому до голосіння приєдналися голоси «градів» десь за Сєвєродонецьком, з боку селища Сиротине. Їх постріли вогневим червоним пунктиром раз-по-раз розрізали небо. У районі ГІАПу в небо запустили освітлювальну ракету, вона зависла над частиною міста, освітила його на якийсь час. Настя відзначила, що ніде не світяться вікна будинків. Люди сховалися за стінами помешкань у рятівну темряву. У небо злітали то червоні, то зелені ракети. Іноді, як по команді, стихало на десять-п’ятнадцять хвилин, але то була оманлива тиша. Її не визнає війна, бо тиша — її ворог. Знову вибухи і спалахи від них, які здалеку схожі на вогняні парашути. Небо — суцільна чорна тканина, яку розпростерла війна над містом, щоб дірявити її снарядами. Колись спокійне і працьовите місто стогнало з розпачу, але війні байдуже — вона глуха до болю.

Вранці Настя вирішила написати кілька слів для газети, бо вже давненько не сідала за комп’ютер, а Людмила нагадала, що читачі хочуть дізнатися, чи змінилися настрої в містян. Вона написала: «Знову повертаюся до наболілої теми і намагаюся зрозуміти позицію людей на Донбасі. Досі не можу второпати, чому так раділи сєвєродончани, коли навесні комуніст Іван Пилипченко піднімав прапор ЛНР у нашому місті. Але я не можу покласти усю провину на гени. Зараз часто пишуть, що після Голодомору 1932—1933 років у вимерлі на Луганщині села завезли цілі ешелони переселенців з Росії і тепер гени дають про себе знати. У тих людей діти і вже онуки народилися на нашій, українській землі, пили нашу воду, їли український хліб, отримували зарплатню і пенсію. Хоча чого гріха таїти — поруч зі мною багато хороших, добрих і працьовитих людей, але вони мають проросійські погляди. Знаю, що це не назавжди.

Сєвєродонецький центральний ринок — лакмусовий папірець на всі події. Щойно почали точитися бої за містом, а Болотов оголосив мобілізацію, одразу половина торговців ринку почала підтримувати Нацгвардію та єдність України. Чому? Попри все, ми єдині в одному: ніхто не хоче війни, ніхто не має бажання відправляти своїх дітей на фронт. Тепер уже половина населення чекає звільнення міста від озброєних бандитів.

Але ж частина хлопців, навіть непоганих по життю, взяла до рук зброю і стоїть на блокпостах: одні за гроші, інші — за переконання. На мій погляд, настрій у мешканців змінюється на краще, а коли місто звільнять, люди на власні очі побачать, що «нацики» не такі вже й страшні, повернуться в місто патріоти, які виїхали, і все у нас буде добре. Головне — дочекатися того дня, коли місто зможе дихнути вільно».

Розділ 80

Понад добу Настя не відпочивала, не спав і Геннадій. На кілька годин з’явився Інтернет, і Настя дізналася новини: автобус, що їхав з міста у Лисичанськ, щоб там забрати охочих виїхати до Росії, на блокпосту обстріляли бойовики з терикону. Є загиблі, частину пасажирів врятували українські бійці — вони віддали людям свої бронежилети і каски та сховали їх в окопах. Це був не той автобус, на якому виїхала Іванна. Від неї не було ніякої звістки, але ж і в новинах не було повідомлення про лихо, тож Настя заспокоїлася в надії, що донька змогла без пригод перетнути кордон.

Нічне жахіття стихло майже опівдні, і Настя лише тоді відчула неймовірну втому. Але вона таки вирушила до крамниці, щоб купити сину кефір. Їй пощастило, відучора лишився один пакетик. Настя поверталася додому і вже біля свого будинку побачила два автобуси з бойовиками, які прямували в бік Лисичанська. Дверцята були відчинені, і на сходинках сиділи стомлені, з відчуженими, загорілими і закопченими димом обличчями бойовики в повному спорядженні: в бронежилетах, касках, з автоматами на грудях. З одним із них Настя зустрілася поглядом. Його велика руда пика була схожа на котрогось із німців, яких показували в радянському кіно. Від його невдоволеного і злого погляду Насті стало моторошно. Жінці здалося, що від злості чоловік зараз дасть по ній автоматну чергу, але автобуси поїхали далі. За ними прослідували важкі вантажівки, і Настя поспішила додому.

Геннадій випив склянку кефіру, а Настя не хотіла ні пити, ані їсти. У суцільній тиші на мить здалося, що ніяких обстрілів і не було. І почався дощик, такий тихесенький, благесенький, заспокійливий, пустив на зболену землю свої дрібненькі крапельки, які впали на неї бальзамом. Весело заспівала невгамовна птаха. Настя ледь дотягла стомлене тіло до ліжка, впала на нього — і за мить потрапила в міцні обійми сну.

Вона прокинулася від звуку двигуна під вікнами. Геннадій з балкона спостерігав за чимось внизу.

— Що там? — стривожено спитала Настя.

— Сама подивися, — всміхнувся син.

Під будинком, якраз під їхніми вікнами, стояв бронетранспортер з українським прапором!

— Невже?! — вирвалося у Насті радісно і нестримно.

На протилежному боці дороги проїхав ще однин БТР із синьо-жовтим прапором і солдатами. Сумнівів не лишилося — українські війська ввійшли у місто. Під вікнами на бойовий машині сиділи двоє молодих бійців, ще один стояв поруч.

— Я зараз піду туди! — заметушилася Настя.

Вона розгублено бігала з кімнати в коридор і ніяк не могла вдягнутися. До її слуху донеслися невдоволені голоси. Настя, взута в одну пантофлю, бо другу ніяк не могла знайти, виглянула з балкона. До бійців підійшли місцеві мешканці — молода жінка і чоловік. Жінка вульгарно поставила пляшку з недопитою слабоалкоголкою на броню, сперлася на неї ліктем. З вигляду та мови було одразу помітно, що місцеві напідпитку.

— Скажіть мені, — звернулась жінка до бійців, — навіщо ви сюди приперлися? Хто вас кликав? Я? Ні, я вас не звала, то чому ви зараз тут?

Хлопці стримано промовчали.

— Якщо ми вас не кликали, то навіщо ви приперлися? Вбивати нас? Послухайте, ви, бидло укропське, чешіть з нашої землі!