Оголений нерв: роман

— Де ще ти шукала його?

— Кажуть, що навколо міста три доби обстрілювала Нацгвардія, щоб бойовики не руйнували Сєвєродонецьк, побачили міць армії і самі відійшли, тож по «зеленому» коридору козачки зі своїм військом покинули місто і відійшли в Лисичанськ. Там вони об’єднаються з бойовиками Мозгового.

— Навіщо ти мені все це розказуєш?

— Бо хотіла поїхати до Дрьомова в Лисичанськ і в нього самого запитати, де подівся мій син, але там ідуть бої, і на блокпосту мене не пропустили.

Настя розповіла Алісі про розмову з підполковником. Жінка подякувала і сказала, що негайно поїде туди, де знайшли поховання.

— Одразу мені подзвони, — попросила Настя.

— Добре, якщо тільки буде зв’язок, — відповіла Аліса.

Зв’язок одразу зник, і лише надвечір з десятої спроби Настя зв’язалася телефоном із Алісою.

— Так, там справді є поховання ополченців, — сказала Аліса, — але чекають на саперів, бо навколо знайшли міни. Ми з Андрієм не підемо звідси, поки не розмінують.

Зв’язок знову обірвався, але ввімкнули Інтернет, і Настя дізналася сумну новину: при звільненні Лисичанська загинув полковник Олександр Радієвський, саме той, який приніс у місто радісну звістку про звільнення. Також писалося, що у Сєвєродонецьку на Вілесова, де був штаб бойовиків, звільнили полонених, але перед самим відходом терористи розстріляли кількох людей.

Щоб відволіктися від вибухів, які лунали навколо, Настя вирішила зайнятися пранням і прибиранням. Коли дійшла черга до коридору, вона підвела руку, щоб протерти дзеркало, і мимоволі зупинила погляд на портреті, що висів поруч. На фото вона з чоловіком у день весілля. Навіть не віриться, що колись вони були завжди разом. Це було ще зовсім недавно, а здавалося, що минула вічність. Дивлячись на усміхнені обличчя, Настя осягнула, що розрив із чоловіком є серйозним і вже ніколи не буде як раніше, тож не потрібно склеювати те, що розбилося. Вона зняла портрет, протерла пил і віднесла у шафу, де на одній із полиць лежали в коробці сімейні фотографії. Згори була доньчина світлина. Настя взяла її, довго вдивлялася у знайомі, рідні риси і не хотіла згадувати ту чужу, зухвалу, злу Іванну. Вона поклала весільне фото в коробку, поставила її у шафу подалі. «От якби можна було так вчинити з пам’яттю», — подумала Настя і повісила в коридорі світлину Іванни. На неї дивилася її добра, ще не заплямована донька, і всміхалася.

Знову вибухи почали лунати зовсім близько. Із «балконних» новин Настя дізналася, що бойовиків не можуть вибити, бо ті засіли з артилерією на териконах і звідти обстрілюють і Лисичанськ, і Сєвєродонецьк, і село Смолянинове. Час від часу літаки з’являлися в небі і випускали ракети десь на Пролетарії. Горів Лисичанськ і його частина, РТІ. Навіть з балкона було добре видно, як палає ринок, загораються приватні будинки в різних місцях і над ними піднімається чорний дим. Не встигало полум’я зменшитися над одним будинком, як загорався інший. Схоже, що там для мешканців настало справжнє пекло. Надвечір у Сєвєродонецьку зникло все, що можна: телебачення, Інтернет, зв’язок, світло, вода, зачинилися всі банки, магазини, офіси.

Уночі шалено гримів Лисичанськ. Вибухи наростали, дрижали стіни будинків, а на кухні Настя ніяк не могла вгамувати каструлі: вони скакали по плиті, підстрибували на них кришки.

— А щоб вам! — сказала Настя і поприбирала їх у стіл.

— Сусід сказав, війська нібито домовилися з сепарами, щоб ті дали «зелений» коридор для мешканців міста, — повідомив Геннадій.

— Виїхали люди?

— Де там! Пообіцяли, а не дали. До того ж, як мешканцям міста дізнатися, коли нема ніякого зв’язку і всі сидять у підвалах. Подивись, що там робиться, — сказав син.

У Лисичанську також не було світла. Жодного вогника у вікнах чи на вулиці, ніби війна повністю зжерла, проковтнула ціле місто. А Лисичанськ гримів, кричав, волав про допомогу.

Розділ 82

Настя додзвонилася Алісі зі стаціонарного телефону. За ті кілька хвилин, що був зв’язок, вона дізналася, що саперів ще не було, тож Аліса ще нічого не дізналася, але по черзі з чоловіком ходить до місця поховання.