Оголений нерв: роман

— Щось мені підказує, що мій Іван там, — сказала жінка.

Настя нічого не встигла відповісти, бо зв’язок знову зник.

Три доби гримів Лисичанськ. По обіді сусідка по балкону сказала, що все-таки бойовики дали коридор, але мешканці міста про нього не знають.

— Лише одиниці встигли виїхати звідти за той час, що дали людям, — мовила жінка. — У мене там сваха, тож я дізнавалася все від неї, коли мала змогу поговорити. Зараз вона у мене. Трусить її, як у лихоманці, тож я її нагодувала, напоїла заспокійливим і вклала відпочити.

— Що вона розповіла? — спитала Настя.

— Вона взагалі не може говорити — такий стрес, — сказала сусідка, — розповіла лише те, що там страшне коїться, трупами всіяні всі вулиці, а зібрати не можна, бо весь час бомблять. Така спека, а мертві тіла не можна поховати… Їхню стареньку сусідку вбило на вулиці, поблизу будинку, труп пролежав два дні на сонці, а спека до тридцяти п’яти градусів, тож її роздуло і пішов сморід. На третій день чоловік узяв лопату і прикопав свою матір на місці, поблизу будинку. А там, казала сваха, сила-силенна побитих лежить.

— А чиї трупи?

— Усіх підряд, — пояснила жінка, — і мирних жителів, і ополченців, і українських вояків.

Надвечір Настя з сином помітили великий натовп людей поблизу готелю «Центральний». Там були і жінки, і чоловіки, і діти, і старенькі люди, у багатьох валізи з речами.

— Піду дізнаюся, що там відбувається, — сказала Настя сину.

Люди прибували. На декому з них був мокрий одяг, хоча дощу не було. Плакали маленькі діти, старші з переляканими очима притискалися до матерів, деякі жінки також не стримували сліз. Усі люди стояли в черзі. Настя знайшла жінку приблизно свого віку, яка мовчки, з виглядом людини, яка все втратила, стояла в кінці черги.

— Вибачте, можна у вас дізнатися, що тут відбувається? — поцікавилася Настя.

Жінка здригнулася, ніби прокинувшись від сну, повернула до неї голову — в очах біль і безнадія.

— Ми біженці з Лисичанська, — промовила тихо. — Там справжнє пекло. Мого чоловіка вбило, він так і лишився лежати посеред двору. А я жива, хоча не знаю навіщо.

— А чому люди мокрі?

— Ви не знаєте? — жінка подивилася в очі Насті. — Лише декому, ризикуючи життям, вдалося під обстрілами виїхати на своїх машинах з міста, а решта пливли через річку.

— Як?! — Настя не могла приховати здивування. — Сіверський Донець — широка і глибока ріка. Не кожен навіть добрий плавець зможе її переплисти.

— Люди тікали від смерті, тож дістатися протилежного берега було єдиним порятунком. Смерть не залишила людям вибору, потрібно було робити вибір між нею і життям. Там — смерть, у звільненому Сєвєродонецьку — життя, наш порятунок, — монотонно, без емоцій, пояснила жінка. — Пливли хто як міг: на надувних кругах для купання, на гумових човнах, хтось так, а переважно чоловіки стягли на воду колоди з повалених дерев, на них саджали дітей і так переправлялися. Далеко не всі дісталися жаданого берега. Снаряди розривалися у воді, перекидали колоди, і люди потопали. Коли неподалік колода перекинулася від вибуху і хвилею накрило молоденьку маму з немовлям, я просила Бога, щоб вона випливла, а я потонула замість неї, — Господь не почув моїх благань. Води поглинули і її, і дитинку, а я ось жива. Навіщо?

— Не кажіть так, — сказала Настя, бо забракло слів і горло здавила грудка. — Чому ви тут стоїте?

— Тут приймають біженців, тимчасово десь розміщують, — пояснила жінка. — Ніч наближається, потрібно десь вкладати дітей спати, багато з них голодні, то є надія, що добрі люди нагодують.