Оголений нерв: роман

— Звідки ви знаєте? Може, наркоманка?

— Тьху! — донеслося навздогін.

Тротуар здавався Насті нерівним, ніби на ньому залишилися суцільні вибоїни чи то від вибухів, що наростали, чи від колишнього її життя. Жінці здалося, що вона ступає з хвилі на хвилю, і від того її хитає, і навколишній світ зливається з водами під ногами…

Розділ 79

Настя поверталася додому зі спустошеною душею, ніби доньку повіз у безвість не комфортабельний автобус, а домовина. У душі — пульсуюча прірва, де пекуча рана ще довго буде гоїтися та боліти, доки не відчиняться двері для нового життя, в якому не буде її доньки. Настя намагалася уявити майбутнє Іванни, але все було як у густому сивому тумані: хоч скільки вдивляйся вперед — нічого не видно. Чи побачить матір доньку ще раз, чи то була остання розмова? Чи зможе Іванна почати нове незаплямоване життя, чи привид минулого завжди буде її переслідувати? Як житиметься доньці у чужій країні? Чи зможе вона збагнути, що помилялася, і чи пожалкує про скоєне? Настя не могла навіть уявити, що нічого не знатиме про подальшу долю Іванни. Невже вона не буде на весіллі доньки, не триматиме на руках онуків? Чому майбутнє таке незнане? Хай би що зробила Іванна, Настя знала, що образ доньки ніколи не вивітриться з її спогадів. Не потрібно склеювати уламки минулого в одне ціле, все одно годі себе переконати, що полагоджене не гірше за ціле — минулого не повернути, і вже ніколи не буде так, як раніше. Залишається зберегти в пам’яті все у первісному вигляді, а не роздивлятися тріщини. Настя втішала себе тим, що біль мине, але знала, що рубці в душі залишаться навіки. Як виразка, як незагойні рани, вони будуть час від часу нагадувати про себе, і лише щасливі миті життя їхньої родини не залишать рубців. Її пам’ять лише сховає сонячні миттєвості у свої схрони, і лише в найтяжчі часи, коли все навколо здаватиметься чорним і непроглядним, у часи безнадії та мряки діставатиме із самого дна ті маленькі світлі промінчики щастя, які зможуть блиснути серед суцільної пітьми і дати надію.

Сумне небо заглянуло в люстерко-калюжу, але горобці стрибнули у воду — і люстерко розійшлося колами. Вибухи стихли — й одразу десь у гіллі веселим голоском обізвалася пташка. Життя продовжувалося. Принаймні Настя знала, що донька жива, і є надія, що вона зможе перетнути кордон і почати жити заново.

А ось Аліса вже кілька днів виє вовком за сином, який кудись зник. Настя підозрювала, що Івана вже нема в живих, але як могла підтримувала Алісу в її горі. Івана ніхто не бачив загиблим, тож є надія, що він живий.

Настя зайшла в АТБ. Донька поїхала, але вдома на неї чекав син і йому потрібне дієтичне харчування. Жінка купила буханець хліба. Вибору хлібобулочних виробів не було, лише хліб місцевого заводу — і то добре, бо кілька днів взагалі не завозили хліб і Настя пекла коржики. Окрім буханця вона більше нічого не знайшла: порожні полиці завішані папером, молочну продукцію не возять, у консервах «Кілька в томатному соусі» напевно, була Золота рибка замість дешевої кільки, бо бляшанка коштувала двадцять сім гривень.

— Зайдіть в інший магазин, — стишеним голосом порадила їй знайома продавчиня і підказала адресу, — там власник магазину своєю автівкою поїхав у Харків і звідти привіз продукти.

Настя подякувала і справді купила там усе необхідне. Вона поспішила додому, щоб покуховарити, поки є світло і від вибухів не скачуть каструлі по плиті. Щойно вона приготувала обід і вони з сином встигли перекусити, як з усіх боків почалися обстріли. Заметушилися бойовики. Вони їздили містом на великій швидкості, тягали за собою пушку та возили міномет на «Газелі». Схоже було, що їм непереливки. Це було помітно з їх суворих і невдоволених облич, коли їхали мікроавтобусом на блокпости.

Затихла пташка, яка жила десь серед віття дерев на розділовій зеленій смузі проспекту, навпроти їхнього будинку. Настя помітила, що пташка співала лише тоді, коли звук від розривів снарядів був подалі від міста, і замовкала, коли стрілянина наближалася. Якщо пташина замовкла — значить, снаряди рвуться неподалік. Хтось із балконних сусідів сказав, що один із снарядів влучив у дах контейнеру на ринку, але не розірвався. Інший розповів, що місто обстрілюють з усіх боків, щоб змусити бойовиків відійти і не розбити будинки.

— Все одно у Сиротиному розбомбили цілий ряд гаражів, — сказала жінка.

— Що поробиш? Сиротине «зрослося» з нашим містом. Війна.

— Люди все життя працювали, а в гаражах машини погоріли.

— Що машини? Кілька будинків розбиті, є загиблі.

— Схоже, і нас чекає те саме.

— Швидше б усе скінчилося.

— Навряд чи все скоро стихне. Напевно, обстріли ще довго будуть.

— Треба купити хоч якихось харчів, бо якщо не вб’ють, то з голоду помремо.

— Головне — водою запастися.