Оголений нерв: роман

— Не можна. Твій телефон можуть прослуховувати.

— Як я дізнаюся про твою подальшу долю?

— Не знаю.

Знову цигарка, знову гнітюча тиша серед лунких вибухів. Водій закликав пасажирів швидко зайняти свої місця. Іванна кинула недопалок на землю, розчавила його, ніби то було її минуле.

— Мені час, — промовила наостанок.

— У добру путь, — сказала Настя. — Сподіваюсь, що ти зможеш почати нове життя.

Ні, вона зовсім не те хотіла сказати! Грудка застрягла в горлі і не дала вирватися іншим словам. Іванна поспіхом пішла в салон, і за нею повільно зачинилися автоматичні двері. Настя ладна була розридатися, але сльози не бризнули, ніби взялися кригою. Іванна зайняла місце біля вікна, і їхні погляди зустрілися. У дівчини був зацькований погляд побитого собаки. Це тривало лише коротку мить, бо автобус рушив з місця. Донька приклала долоню до віконного скла і сказала лише одне слово.

— Що?! Що ти, донечко, кажеш?! — закричала жінка і побігла за автобусом, але він швидко поїхав.

За гуркотінням двигуна та вибухами Настя не почула слів доньки, але по губах прочитала, що то було або «пробач», або «прощавай». Скільки доведеться мучити себе здогадками?

— Вона сказала «пробач»! Вона сказала «пробач», — повторювала Настя вголос, не помічаючи, як скресла крига і всі почуття полилися потоком сліз по її щоках. — Вона попросила вибачення! Вона сказала мені «пробач», — повторювала жінка, давлячись слізьми. — Моя донечка сказала «пробач». Хай збереже тебе Бог!

Коли автобус зник з очей, Настя відчула, що сили її покидають. Вона сіла на лавку, обхопила руками плечі, вся стислася, мов равлик, намагаючись сховатися у свою мушлю, і відчула на душі таку порожнечу, ніби звідти вирвали щось дороге і важливе для її життя.

— Не плач, — Настя почула старечий голос. Біля неї присіла незнайома бабця. — Не плакати треба, а радіти. Я також провела всіх своїх до Росії. Поїхали і син з дружиною, і їхня донька, й правнуки. Тепер я залишилася тут сама, і то не плачу. Що робити в цій Україні? Хоч там заживуть по-людськи. У Росії президент що треба, не те що у нас, він порядок усюди навів. Там справжнє життя!

— Та йдіть ви знаєте куди разом зі своїм президентом?! — несамовито закричала Настя, аж пасажири замовкли і переключили на неї свою увагу. — Це з його ласки я втратила доньку! А через таких, як ви, навколо стріляють! Чи вам не чути?! Хай горить ваш карлик у пеклі!

— Якщо така розумна, то навіщо тоді доньку відправила до нього? — бабця підсліпувато примружила очі.

— Бо материнська любов все одно сильніша за ненависть, — сказала Настя і витерла долонею спітніле чоло. — Утім, вам усе одно цього не зрозуміти.

— Куди нам!

Похитуючись, на ватяних ногах Настя пішла геть.

— Ти ба яка! — почула позаду себе.

— Провокаторша! — додав другий голос. — Не звертайте уваги.

— Та чи ви не бачите, що вона п’яна!