Оголений нерв: роман

— Продовжуєш пити?

— Не твоя справа.

— Я — твоя дружина, — нагадала Настя, — тож твої справи — це й мої також. Пам’ятаєш, ми все з тобою разом робили, ділилися радощами і смутком?

— Не дави на жалість, — перебив її грубо, — нічого не вийде.

— Як ти гадаєш, твоїй матері спокійно на тому світі від того, що ти взявся пиячити?

— Не чіпай мою матір! — закричав він у слухавку. — Того, що було, вже не повернеш, і ти стала іншою, і я вже не той. Роблю, що хочу, і ти не маєш права мені вказувати, як жити!

— Не вчиняй сварку, — спокійно сказала Настя. — Я хочу тобі привезти поїсти.

— Та пішла ти! — кинув він у слухавку і відімкнув телефон.

— І ти туди ж іди, — промовила Настя сумно.

Вона поговорила з Ларисою. Розмова була короткою: «Усе добре, у нас стріляють з териконів, побили шахти». — «Хто веде обстріли?» — «Звісно, що Нацгвардія. Хто ще? Поляки з ними, люди кажуть, що й американців бачили — вони розмовляють англійською. Робота є, грошей не платять». На довгі розмови з Ларисою в Насті не вистачало сил — жінка аж кипіла від ненависті до всього українського і вірила, що ось-ось виб’ють укропів і вони приєднаються до Росії.

Людмила знову просила матеріал, але Настя зізналася подрузі про вчинок Іванни і попросила трохи зачекати.

— Можна не описувати події, просто поділитися враженнями чи настроєм, — сказала Людмила, — читачам усе цікаво.

Настя дала згоду. Чим-чим, а настроєм поділитися можна. Вона одразу сіла за комп’ютер і написала: «Раніше сусіди дратували одне одного своєю гомінливістю, сварками, брязканням каструль і голосною музикою. Зараз усе навпаки — всього цього шуму не вистачає, як і самих сусідів, навіть лякає їх відсутність. Будинки швидко сиротіють, у кожному під’їзді залишилося по кілька квартир, де ще можна почути звуки життя. У п’ятиповерхівці, а саме у нашому під’їзді з шістнадцяти квартир, заселені наразі лише чотири, у другому — п’ять, далі — шість і чотири. Ті, хто лишився, опинилися, як зараз кажуть, по різні боки барикад. Хто на якому — достеменно невідомо, тому ніхто не знає, хто живе поруч: ворог чи друг. Що там говорити про сусідів, коли часто-густо члени однієї родини виявляються супротивниками. Уже не ті суперечки, які були колись: «Ти за Ющенка чи за Януковича?» — і зводилися до банальних кухонних сварок. Зараз усе інакше: подруги та друзі, батьки й діти, брати і сестри стали ідейними ворогами. Багаторічна дружба розривається, як тоненька павутинка, подружжя розлучаються, батьки відмовляються від своїх дітей, а діти — від батьків. І це жахливо, неправильно, боляче. Як з цим жити далі? І чи зміниться щось після звільнення окупованої території? Коли відкриються очі людей, зомбованих російськими ЗМІ?»

Написавши текст, Настя одразу відправила його Людмилі. На більше не вистачило сил — згадка про зраду доньки болем озвалася в душі, зашуміло у скронях, і гучно закалатало серце. Настя нервово запалила цигарку, яка заспокоювала, незчулася, як її викурила і дістала наступну. Вона гнала від себе гнітючі думки, які не давали їй спокою, але чи можна їх так легко позбутися, коли десь поруч донька, яка зрадила її материнські почуття, плюнула в душу, зненавиділа все українське? Але ж вона залишається дитиною, яку не можна ані викреслити із життя, ані викинути з душі. Між ними стіна, велика, залізобетонна, а за тим муром не лише донька, а й живцем відірвана частина її самої.

Настя подумала, що написала для газети замало, і, щоб відволіктись, дописала ще: «Донбас, який «усіх годує», зараз окупований, але Україна не помирає від голоду. Для тих ватників, які вважають себе годувальниками всієї країни і зараз дивляться на сусідню країну, як потопаючий на рятівне коло, хочу дещо нагадати. Як спадок СРСР Донбасу дістався великий індустріальний комплекс, технічно дуже застарілий, з якого олігархи витягли прибутки, закривши очі на необхідну модернізацію устаткування. При цьому вони не забували нагадувати, що «Донбас усіх годує». Що має зараз Донбас? Хочете побачити великий завод імені Артема в Луганську? Не вийде — залишилися одні руїни. Верстатобудівний завод імені Леніна покладає надії на Росію, яка допоможе, але вона вже «допомогла» Рубіжанському «Красителю» і Лисичанському РТІ. Лисичанський содовий завод у 2010 році був проданий російському інвестору, і вже за рік від «Ліссоди» нічого не залишилося — таким чином «інвестор» з Уфи прибрав свого конкурента. Зараз там лишилася купа сміття, а найдовша в Європі канатна дорога порізана на метал. І поки ватники ходять закопиливши губу і вважають себе годувальниками всієї країни, Луганський тонкосуконний комбінат, завод автоклапанів, авіаремонтний, лужних акумуляторів, «Луганськтепловоз» — усі вони або не працюють, або дихають на ладан, і винні в цьому не страшні бандерівці. Робимо висновки самі».

Відправивши листа Людмилі, Настя почитала останні новини. На сайті сепаратистів так званий «народний губернатор», уродженець Сєвєродонецька Павло Губарев, детально інструктує терористів, як здобувати собі засоби для існування. «Гроші на війну десь потрібно віджати, — так і пише Губарев. — Є два шляхи — зібрати кошти в Інтернеті і кримінальний. Доведеться йти обома шляхами. Витребувати у якогось бариги ваш загін тупо не зможе — для цього нема вміння і потрібних навичок. Пограбувати банк — те саме. Залишаються банкомати. З ними такі проблеми: злам у будь-якому випадку займає час, навіть спеціалісти з цього обладнання витратять п’ять хвилин. Тобі знадобиться більше часу, а міліція з’явиться максимум за десять, а скоріше, за п’ять хвилин. Вам потрібно швидко обчистити банкомат…»

Насті не вірилося, що можна дійти до такої стадії маразму, але далі таки була викладена детальна інструкція, як можна швидко пограбувати банкомат. Вона вимкнула комп’ютер і вирішила поїхати в село до сестри, щоб допомогти впоратися із заготівлею консервації на зиму. Дорогою Настя зайшла в магазин, щоб купити кришки для банок і щось на гостинець. Порожні полиці супермаркету були завішені білим папером, морозильні камери також, на полицях, де зазвичай були крупи та макаронні вироби, лишилася тільки харчова морська сіль. Довелося купити трохи дорогих цукерок, майонез та кришки.

Щойно Настя вийшла з магазину, зустріла близнюків із їхньою матір’ю. Жінка стомлено поставила на землю важку валізу і зупинилася, щоб відпочити. Один з хлопчиків тримав на повідку вертлявого цуцика, інший мав наплічник. Настя привіталася з ними і поцікавилася в жінки, куди вони вирушають.

— Ми виїжджаємо, — пояснила жінка. — Мій чоловік пішов добровольцем від Правого сектору, а ми залишилися тут. Гадала, що ніхто про це не дізнається, але знайшлися «добрі» люди. Кілька днів тому біля вхідних дверей хтось написав фарбою «Тут живе бандерівка», потім з’явився напис «Смерть правосєкам!», а сьогодні вночі підпалили нам двері, і ми дивом вціліли, не згоріли живцем.

— Можете пожити в мене, — запропонувала Настя.