Оголений нерв: роман

— Що ти мекаєш, як вівця?! Невже нічого не помічав? Заради тебе я була з хлопцями, робила все разом з вами, боячись, що мене проженете і я не зможу бути поруч з тобою, бачити тебе, чути твій голос! Що ще я мала зробити, щоб ти мене помітив?

— Не плач, я поруч, я з тобою, — промовив Геннадій, обіймаючи дівчину міцніше.

— Ти навіть не поцікавився, чому в мене нема хлопця! — дорікнула Уля. — Бачив у мені таку собі пацанку, у якої нема серця?

— Я питав себе про це.

— Питав! І яку отримав відповідь?

— Не знаю, — пролопотів розгублено.

— А те, що мені майже двадцять два роки і я не знала чоловіка, ти це знав? Не знав, звичайно! Навіщо тобі думати про те, що якась напівдівчина берегла себе для якогось дурня, який спить із дівчатами? Як там Оксана? Куди мені до неї!

— Я вже не з нею, я з тобою зараз і буду надалі.

— Уже не будеш! Я нікому тепер не потрібна — Змій зґвалтував мене, тож ти спізнився на одну добу. Що? — дівчина різко відштовхнула Геннадія від себе, подивилася йому у вічі. — Тепер хочеш мене таку, з розпухлими червоними очима і сплюндровану іншим?!

Він хотів обняти Уляну, але вона сказала крізь сльози:

— Йди зараз геть, мені потрібно побути на самоті.

— Улянко, я не можу… — почав був Геннадій, але Уля його зупинила:

— Йди вже! Я не можу тепер дивитися тобі в очі.

Тоді хлопець схопив її за худенькі плечі, притис до себе і міцно обхопив тремтяче тіло дівчини. Уля пручалася, як пташка у клітці, намагаючись вирватися, але Геннадій тримав її ще міцніше. Поступово її пориви звільнитися ставали слабшими, ніби останні сили покидали тіло, змусивши його змиритися з долею, і Улянка згорнулася клубочком, намагаючись сховатися від несправедливого світу в обіймах коханого, розтанути, розчинитися в них. Геннадій відчув, як дівчина почала плакати. Уля стала схожа на маленьке побите цуценя, яке жалібно скавчить і вже не сподівається ні на що, крім обіймів теплих турботливих рук. Вона не мала надії, що хлопець тепер залишиться з нею, навпаки, дівчина гадала, що, розкривши душу, поставила крапку на своїх надіях. Але саме зараз їй чи не вперше в житті було так боляче і так нестерпно хотілося вилити весь біль слізьми в його обіймах.

Геннадій притискав до себе дівчину і не знаходив слів утіхи. З Оксанкою було набагато простіше. В істеричних поривах вона могла розплакатися, але натяк на щось матеріальне, яке можна покласти у гаманець або надягти на палець, її одразу втішав. Він відчував, як мокріє на грудях сорочка від сліз Улі і починає пекти болем десь всередині. У голові вмить промайнуло життя від їхнього знайомства: худий підліток неподалік їхньої компанії, який незграбно намагається підпалити цигарку; тир, коли Уля вперше дала їм усім фору; її тремтливі чорні вії, погляд, який ховала від нього, щоб не видати свої почуття, і рум’янець після дружнього поцілунку в щічку. «Все буде добре», — повторював він, ніби не існувало більше слів утіхи, а сам картав себе за власну сліпоту. Скільки сліз пролила закохана дівчина ночами в подушку? Чи плакала взагалі? Вона сильна, терпляча, добра. Саме за таких жінок чоловіки ладні стрибнути і в огонь, і у воду, за таких віддають життя, таким вірять, їм присвячують поеми, їх носять на руках. Саме такі жінки роблять чоловіків батьками і стають турботливими матерями. Вони — крила чоловіка, його сенс, його довічна любов. Він змарнував стільки часу поруч із іншою, і кожна хвилина — біль Улянки. Зараз Геннадій хаотично перебирав у пам’яті найлагідніші слова, щоб знайти потрібні, але вони кудись відлітали з шаленою швидкістю, залишаючи лише почуття ніжності та вдячності за неймовірне Улине вміння чекати. Він боявся сказати щось не те, щоб дівчина не сприйняла це як жалість, і тому знову повторював як мантру: «Все буде добре» — і ще міцніше пригортав до себе обм’якле тіло, яке здригалося від ридань. Улянкин плач ставав усе тихішим і згодом перейшов у схлипування. Гена послабив обійми, і дівчина довірливо поклала голову йому на плече. Її тіло пашіло жаром, і Геннадій провів долонею по волоссю дівчини — воно також змокріло.

— Дякую, — майже пошепки сказала вона, — тепер можеш іти.

— Я нікуди не піду, — відповів Геннадій і уточнив: — Тепер я нікуди не піду.

— Ти нікому не розповідай, — попросила вона. — Добре?

— Дурненька моя дівчинка, — сказав він, пестячи її оголене плече. — Вибач мені.

— За що?