Оголений нерв: роман

Уля прочинила двері і мовчки пішла до кімнати.

— Я тобі телефоную, а з тобою нема зв’язку, — сказав Геннадій, рушаючи за дівчиною. — Мобільний зламався?

Уля сіла на диванчик спиною до Геннадія і задивилася у вікно.

— Ні, — промовила стиха, — я сама зламалася.

— Ти можеш пояснити, що трапилося? — спитав Геннадій, сідаючи поруч.

— Лугандія, — тихо, але з болем і відчаєм сказала дівчина.

Геннадій вловив інтонацію цього кодового слова — у дівчини біда. Він обережно взяв її за худенькі плечі і повернув до себе. Уля по-хлопчачому струснула головою, відкидаючи неслухняного чуба назад, і Геннадій побачив синці на обличчі й велику гематому на лобі.

— Хто? — спитав він.

— Чоловік у балаклаві з малюнком змія, — відповіла дівчина і опустила голову.

— За що?!

— Є речі, які… я не можу тобі сказати.

Уля нахилила голову ще нижче, і на руку хлопця впала крапля з її очей. Геннадій підвів її голову, зазирнув до синіх зіниць — очі стражденні, змучені, наповнені болем. Дівчина намагалася стримати себе, але зрадливі сльози горохом покотилися з василькових очей. Геннадій обняв її, і Уля, впавши йому на груди, невтішно розплакалася. Він погладжував її коротке волосся, а вона довго плакала, аж поки почала по-дитячому схлипувати.

— Улянко, можеш мені довіритися. Змій тебе скривдив — це зрозуміло. Але за що? — спитав Геннадій, не послаблюючи обійми.

Йому було дивно і незручно від її сліз. Усі хлопці звикли бачити в ній друга, сильного, вольового. Уля завжди робила з ними все нарівні, ніколи ні на що не скаржилася, не нила, не плакала, і все це ними сприймалося як закономірність. А зараз жіночі сльози як прояв слабкості, але чомусь чи не вперше виникло бажання бачити її слабкою і жіночною, щоб можна було притиснути до себе і захистити.

— Що він зробив з тобою? — знову спитав Геннадій. — Скажи мені, і я… Я не знаю, що зроблю з тим тупим виродком!

Уля лише похитала головою і пригорнулася до Геннадія, як кошеня.

— Це ти тупий, сліпий і бездушний! — раптом вигукнула вона крізь сльози, які знову потоком полилися з її очей. — Як можна бути таким сліпцем?! Це тебе треба вбити! Стільки років випробувати моє терпіння і нічого не бачити!

— Що… ти маєш на увазі? — розгубився Геннадій.

— Що я тебе кохаю! — ридаючи випалила дівчина. — Такого телепня, дурня, сліпця!

— Я… Я не… — закліпав очима геть ошелешений хлопець.