Оголений нерв: роман

— Людська пам’ять взагалі дивна річ: зберігає те, що хочеш забути, — думаючи про щось своє, промовила Настя. — Вона може викреслити події, залишивши людині почуття. Кохання, якщо воно є, не можна ані викинути з пам’яті, ні вирвати з душі…

— За словами лікарів, Левкові потрібна ще одна складна операція, — продовжив розповідь Валерій, — але такі в нас не роблять. Потрібно везти його за кордон, і Юля вже знайшла клініку, де готові прооперувати сина.

— Напевно, дуже дорога операція?

— Так. У мене коштів не вистачить, але гадаю, що зібрати їх допоможуть волонтери та друзі Геника.

— Продай мікрик, який ти дав Геннадію, — запропонувала жінка, — все ж таки щось вторгуєш.

— Ті дві-три тисячі доларів, які можна виручити, не врятують ситуацію, тож нехай хлопець користується машиною.

— У мене є кілька сотень, я можу тобі їх віддати.

— Дякую, але не треба. Головне, що мій син живий, я знайшов його і незабаром зможу побачити!

— Я ж тобі казала, що життя одного разу повернеться до тебе обличчям, — сказала Настя. — Ти знайшов свою дитину, а я втратила.

— Що трапилося? — стривожився чоловік.

Настя розповіла про свою доньку.

— Сядь поруч, — попросила вона, — обніми мене міцно-міцно, бо я збожеволію.

Настя підібгала під себе ноги, обхопила коліна руками, намагаючись стати менш помітною для ударів життя. Валерій обійняв жінку двома руками, притис до себе. Настя була такою беззахисною у своєму горі, що чоловік не втримався, непомітно торкнувся губами її чола, вдихнув запах волосся. Стільки років минуло, а він все ще пам’ятає, як пахне її волосся. Йому хотілося ввібрати в себе частину болю жінки, втішити її, розрадити, але забракло слів.

— Якщо можеш, поплач, — сказав він, — стане легше.

— Не можу, — прошепотіла вона, — сльози десь скам’яніли в душі.

Розділ 67

Мешканці міста вже звикли по кілька разів на день зідзвонюватися з рідними та близькими. Щоправда, мобільний зв’язок час від часу зникав. З’явилися прикмети, над якими змучені тривогами люди знаходили в собі сили жартувати: «Якщо зник мобільний зв’язок — чекай нальоту авіації», «Якщо є мобільний зв’язок — до крану не підходь, все одно води немає», «Якщо не працює стаціонарний зв’язок — є мобільний», «Коли нема світла — нема води», «Якщо настала тиша — готуйся до обстрілів», «Зачинилися банки — будуть вибухи», «Є Інтернет — нема мобільного зв’язку». І так постійно.

Найстрашніше ставало тоді, коли зникав будь-який зв’язок. Люди переставляли картки різних операторів у мобільних телефонах, намагаючись запитати близьких: «З вами все гаразд?» Коли «антенок» на екрані зовсім не було, зверталися в соцмережі, де хтось та й розміщував повідомлення, що запрацювало і звідки можна додзвонитися, бо іноді зв’язок проскакував у певному районі міста. Продавці карток та в місцях поповнення рахунків не проґавили спосіб підзаробити і за поповнення рахунку на сорок гривень просили вісім за послугу. Найгірше працював зв’язок МТС, хоча більшість містян були клієнтами саме цього оператора.

Геннадій уже понад добу не міг додзвонитися до Уляни. Спочатку «антенки» були на мобільному, але набрати номер не вдавалося і хлопець не хвилювався — явище вже стало звичним. Але коли він без проблем поговорив по телефону зі знайомими, з дівчиною все одно не було зв’язку, і Геннадій розхвилювався. Залишалося тільки піти до Улі додому і дізнатися, що з нею трапилося. Дорогою він втішав себе надією, що дівчина змінила оператора і забула про це сповістити. Але чим ближче підходив до її будинку, тим тривожніше ставало на душі. Сходи на четвертий поверх будинку Геннадій здолав за мить і, захеканий, подзвонив у двері. Йому довго не відчиняли, хоча в квартирі було чути шарудіння.

— Улянко, це я, Геник, — озвався він і почув клацання замка.