Оголений нерв: роман

— Візьміть, — сказала вона, — пом’янете нашу бабцю Дуню.

— Дякую! — чоловік живо схопив пляшку і засунув у пазуху. — Нехай їй земля буде пухом. Пропустіть! — наказав він, і Настя з полегшенням зітхнула.

Поки дісталися села, багажник спорожнів на три пляшки горілки, буханець хліба та палку напівкопченої ковбаси. Марійка подбала про все, і бабця вже лежала в труні, вбрана у все новеньке. На кухні снували сусідки, готуючи поминальний обід.

— Вона померла тихо, — розповіла Марійка Насті, — прилягла відпочити і не прокинулася. Баба Дуня залишила на вас заповіт, він у мене, ось її гроші, — дівчина передала папери та «похоронні» заощадження бабці. — Вона просила поховати її у Вороновому, на кладовищі поруч із її батьками, то я не знаю, як бути, вирішувати вам.

— Ми виконаємо її прохання, — сказала Настя. — Поховаємо на Воронянському кладовищі, я залишу продукти і гроші, щоб ти поминки організувала на місці, бо тут залишаються люди, які її знали.

— Добре, — погодилася дівчина. — Ви дозволите мені пожити тут кілька днів, поки я не знайду інше житло?

— Можеш жити мінімум півроку, — сказала їй Настя, — заповіт набере чинності за шість місяців, то нам ще й краще, щоб ти жила в цій хаті. Будинок буде під наглядом, тож «добрі» люди не розберуть його по цеглині.

Геннадій зателефонував Денису і попросив, щоб той організував копання могили. Після обіду труну поставили в мікроавтобус, пов’язали хусточки та траурні стрічки на дзеркала автівок, забрали віночки, і скромна похоронна процесія вирушила в путь.

Кілька блокпостів вони проїхали без затримки — їх пропускали одразу після того, як бачили труну, проте на останньому, неподалік кладовища, у Метьолкіному, автівки почали ретельно оглядати. Геннадій вийшов з мікроавтобуса, відкрив ззаду дверцята і відчув на собі чийсь погляд. Він повернувся і зустрівся поглядом з Іваном. Хлопець стояв неподалік, у формі, як годиться, з георгіївською стрічкою на грудях і на автоматі. Геннадій так просвердлив його осудливим поглядом, що той не витримав і опустив очі.

— Може, нехай їдуть? — Іван звернувся до високого чоловіка з балаклавою на обличчі. — Вони ж везуть покійника.

Чоловік у масці із зображенням змія не подав голосу, лише заперечно похитав головою. Третій бойовик підтюпцем підбіг до машини. Було помітно, що він новенький, бо ще не мав зброї і намагався вислужитися.

— А ми не знаємо, що ти везеш у труні, — сказав він. — Може, покійника, а можливо і зброю. Звідки ми знаємо, що ти не укроп? Відкривай труну!

— Ви зовсім з глузду з’їхали, — не втрималася Настя. — Невже не видно, що тут вінки, траурні стрічки…

— Цить, бабо! — заверещав новоспечений бойовик. — Виконуйте наказ!

Геннадій попросив матір повернутися у легковик, а сам заскочив у салон мікроавтобуса, зняв кришку домовини.

— Дивіться! — сказав він, поглянувши на Івана, який стояв опустивши голову. — Тільки всі підійдіть і перевірте! Можете навіть торкнутися і перевірити, чи бабця, бува, не жива, а то дивись підведеться, а під покривалом у неї автомат. Чому стоїте? Перевіряйте! Ви ж цього хотіли?

— Хлопці, підійдіть подивитися! — покликав бойовиків новенький.

Іван також зробив кілька кроків вперед, але погляд так і не підвів.

— Що поробиш? — сказав він так, ніби звертався лише до Геннадія. — Ми виконуємо наказ.

— Можете їхати! — дозволив новенький після того, як Змій мовчки махнув рукою.