Оголений нерв: роман

— Може, ввечері вип’єте з Ніною? — сказала Настя вдома чоловіку. — Сестра просила допомогти їй поклеїти шпалери, тож збираюся сьогодні поїхати в село.

— Можете обійтися без мене? — огризнувся він. — Нехай Геник допоможе, бо тільки й знає, що ночами по бабах вештатися, а вдень спати.

Перед поїздкою Настя попросила сина повести її до Жанни, подруги Іванни. Хлопець неохоче погодився, і вже за півгодини вони стояли перед дверима квартири, де мешкала дівчина у своєї подруги. Настя довго тиснула пальцем на дзвінок, але ніхто не відчиняв. Поверталася додому сусідка з рудим котиком на руках, зупинилася біля своїх дверей і оцінююче подивилася на Настю.

— Доброго дня вам, — привіталася Настя. — Ми не помилилися, тут живе Жанна?

— Не вона одна, — сказала жінка, — тут дві лахудри живуть, ще й дитина є в однієї.

Настю боляче різонуло прикре слово на адресу її доньки, але вона стримано проковтнула образу і поцікавилася, де можна знайти хоча б одну з них.

— Я за ними не слідкую, — повагом промовила жінка і попестила коту спину, — але одна з них з дитиною гуляє в сусідньому дворі біля пісочниці.

Настя з сином вийшли з будинку і подивилася на балкон третього поверху, де була квартира Жанни. На балконі сушилася випрана білизна. Серед багатьох дитячих речей Настя помітила курточку захисного кольору, напевно, ту, яку приходила додому прати Іванна.

Жанну вони таки знайшли за рогом будинку, вона сиділа на лавці біля пісочниці, де грався з машинкою її син.

— Ви Жанна? — спитала Настя жінку. — Я мати Іванни, а це її брат.

— Я його знаю, — відповіла Жанна. — Що ви хочете?

— Я хочу зустрітися зі своєю донькою.

— А я тут яким боком? — не дуже люб’язно промовила жінка. — Зустрічайтеся, я ж не забороняю.

— Де вона працює? Я можу сходити до неї на роботу.

— Якщо Іванна вам сама не сказала, де влаштувалася на роботу, то чому я повинна розповідати? Самі спитайте в неї.

— Вона мені не каже, — зітхнула Настя, — тож я хочу від вас дізнатися.

— Та відчепіться ви від мене! — кинула грубо. — Я вам нічого не винна!

— Мамо, — Геннадій потяг її за руку, — ходімо звідси, розмови не вийшло, тож не будемо марнувати час.

З неприємним осадом на душі та у здогадках Настя вимушена була піти. Про таємничу роботи доньки вона знову нічого не дізналася, але камуфляжний одяг чомусь не йшов з голови.

Розділ 57