Оголений нерв: роман

— Уже достеменно відомо, що поранених солдат забирають і вивозять. Знаєш, куди?

— У госпіталі та лікарні. Куди ще можна?

— Їх забирають на органи, — Ніна вирячила очі. — Уявляєш? Мати чекає на сина, а на ньому хтось наживається, продаючи його органи за кордон. І знаєш, хто за цим «бізнесом» стоїть? Керівництво України!

— Це вже занадто! — розсміялася Настя. — Що не день, то нова казка-жахачка! Хто їх вигадує? Російські канали?

— Можна подумати, що українські всю правду кажуть, — ображено сказала Ніна. — Взагалі їх зараз нема, то й добре.

— У нас є! — похвалилася Настя. — Геник купив антену, установив її на балконі, тож вона ловить деякі канали українського телебачення.

— Дивитеся брехунів?

— За кількістю і якістю брехні російські ЗМІ потрібно вже давно занести в книгу рекордів Гіннеса. Ти мені краще скажи, сестричко, як ти могла таке вчинити із нашою сусідкою?

— Що ти маєш на увазі? — спитала Ніна, закінчивши водити валиком по приклеєній шпалері.

— Як ти могла підняти руку на тітку Дусю?

— А ти знаєш, що вона надумала? Повісила український прапор!

— Знаю. Усе правильно вона зробила. Ми живемо в Україні, тож вона повісила прапор своєї держави.

— І не подумала, що завтра сюди прийдуть ополченці, і ми всі будемо винні. Ти знаєш, що за прапор розстрілюють?

— Не тебе ж розстрілюватимуть, — зауважила Настя.

— Навіщо спокушати долю?

— Я зрозуміла б інших, які пішли на розправу, хоча й це не вкладається у голові, але ти? Вона ж тебе на руках носила, пестила, доглядала, чекала на тебе, а ти тільки приїхала — і побігла бити беззахисну вдову. Як можна?

— Знаєш, що я тобі скажу, сестро? — Ніна уважно подивилася сестрі в очі. — Останні три роки мене багато чого навчили. Зокрема, я зрозуміла, що за своє місце під сонцем потрібно боротися, а яким методом — неважливо, іноді потрібно переступити не тільки через себе, а й через близьких тобі людей. Знаєш, для чого? Щоб від них не падала тінь на те місце, яке ти обрав для себе.

Такою сестру Настя ще не бачила. Чужа, зла, жорстока, зовсім не та, якою була раніше, на яку вони з мамою так чекали, за якою лили сльози і молили Бога про її повернення додому.

Зайшов у хату Геннадій і сповістив:

— Щойно телефонувала Марійка. Баба Дуня… вона померла.