Оголений нерв: роман

Настя переступила поріг батьківського будинку — і її серце облилося кров’ю. Ніна вже поздирала зі стін старі шпалери, і серед купи сміття лежав календар мами із зображенням коня, а поруч — мамина хустка, яка була за ганчірку.

— Щось не так? — запитала Ніна, помітивши збентеження сестри.

— Навіщо ти викинула мамин календар? — сказала Настя. — Вона повернеться додому і їй буде неприємно.

— Я куплю новий! Не переймайся!

— Їй сподобався саме цей, — Настя підняла календар. — Трошки підклею, а потім почепимо на місце. Настя протерла долонею пил. — І хустка була її улюбленою.

— Я куплю їй кращу, — весело мовила Ніна. — Це зараз я без копійки і в боргах, а були часи, коли гроші муляли в кишенях. Віриш чи ні?

— Вірю, — розгублено сказала Настя і почала перевдягатися.

Сестри відправили Геника на город рвати бур’яни, а самі заходилися клеїти шпалери.

— Ніяк не можу забути Москву, — розповідала Ніна, намазуючи шпалери клеєм, — весь час перед очима стоїть. Дивовижне, неймовірне місто! Не моя батьківщина, але воно стало мені рідним. Навіть не знаю, як я тут буду жити і чи звикну взагалі?

Насті були неприємні такі розмови, тому вона перевела на іншу тему і поцікавилася, коли повернеться Володя.

— Уже скоро, — відповіла сестра, — документи про звільнення підготують, і приїде. Я так за ним скучила! Потрібно його вдягти, взути, відгодувати, а я ще не маю роботи.

— Я переберу одяг Геника, там є хороші речі, які йому малуваті вже. Є і джинси, і светри, і сорочки, і навіть дві нові неношені футболки, — сказала Настя. — Тож на початок буде що вдягнути, залишиться придбати лише взуття.

— Це добре. Якби ж я знала, що таке зі мною трапиться, то припасла б грошенят, поки добре заробляла.

— Не переймайся, ніхто не знає, що з ним буде колись. Усе буде добре!

— Якби ж то! — зітхнула Ніна. — Чула про фільтраційні табори?

— Навіть не хочу говорити про ту дурню.

— А про поранених українських солдат?

— Що саме?

— Чула, скільки їх пропадає безвісти?

— Так. Війна йде, то все є, і полон, і зниклі безвісти.