Оголений нерв: роман

— Але не правда.

— Навіщо мені вона? Я почуваюся господарем становища, і цього досить. У тебе який зараз телефон? А в мене новий, дорогий, вчора тільки купив. Тобі машину дали на який час? А в мене незабаром буде власна — наш командир пообіцяв кожному по автівці. Я винайняв житло, це поки що, тимчасово, за кілька місяців матиму власне. Не віриш?

— Невже так багато платять? Іван казав, що мізер.

— Платять! — зухвало розсміявся Яків. — Тільки дурні живуть на зарплатню. Нам дають копійки, а ось кадирівцям відвалюють добряче. Уяви, по триста «зелених» на добу! А чим я за них гірший? Досвіду менше? Так це діло наживне, а спека однаково смалить нас цілими днями.

— Крадеш у них гроші? — здивовано запитав Геннадій.

— Навіщо? — посміхнувся Яків якось таємниче. — Сам беру.

— Віддають?

— Убитим гроші не потрібні. Навіщо їм «зелені» на тому світі? — притишеним голосом сказав хлопець. — Тільки це між нами, — він приклав великий палець до потрісканих губ.

— Забираєш долари у вбитих? — також тихо спитав Геннадій.

— Навіщо чекати, поки уб’ють? — сказав Яків і зареготав. — Потрібно лише дочекатися дня виплати грошиків, заманити подалі в ліс — і все! Могилу рити неважко — всюди пісок, присипав трохи, щоб собаки не розтягли, а долари в кишені. Хто цих чорних шукатиме? Кому вони потрібні?

— Не вірю в те, що чую, — промовив розгублено Геннадій.

— Знаю, ти не чекав від мене такого.

— Блефуєш?

— Прийди до мене додому, я тобі покажу грошенята як речовий доказ. Вважали мене слабаком? Помилилися! Чи зміг би хтось із вас ось так взяти і вбити людину заради грошей? Впевнений, що не змогли б, бо слабаки! Ось бачиш, як ви всі помилялися щодо мене!

— Це ти точно сказав, — зітхнув Геннадій. — Никона зустрічаєш? — перевів неприємну розмову на інше.

— Іноді. Дурень, возить воду за копійчану платню. Краще би працював під батьковим крильцем, — сказав уже врівноважено Яків. — Утім, хтозна, може, теж у люди виб’ється? Я піду, мені час. Бувай! Надумаєш приєднатися до нас — номер телефону знаєш.

Нічого не відповів Геннадій. Він повернувся додому і до вечора раз-по-раз прокручував у пам’яті розмову з Яковом. Чи й справді він за багато років не розгледів у ньому монстра? Війна зняла з Якова маску чи зробила його таким?

Уже сутеніло за вікном, коли Геннадій трохи заспокоївся після зустрічі з Яковом і сам зателефонував Антону.

— Вибач, — сказав Антон, — я зараз не можу розмовляти.

Справді не мав такої можливості чи не захотів? Хтозна. Уже є недовіра до кожного. Подзвонив Никону.