Оголений нерв: роман

— Вітаю, — стримано сказав Нік. — Як ти?

— Як усі, не краще і не гірше.

— Це добре.

— Ніку, чомусь останнім часом весь час згадую твої пісні, — сказав Геннадій. — Пам’ятаєш:

Завтра новый день, и все по кругу опять,

И рвать, и метать, не жить, а выживать,

Оглядываться чаще стоит. Кто может знать,

Сколько еще предательства ожидать?

— Звичайно! Усе, що написав, не забувається, — сказав Никон.

— Ось і я думаю, скільки ще буде зрад? Іван, Яків, та й Антон також… Але ти? Можливо, час тобі, як у пісні, огледітися? Почати жити, а не виживати?

— Життя, Генику, занадто складна штука, — якось сумно мовив Никон, — іноді про людину думаєш інакше, ніж є насправді.

— Це ти точно підмітив, — погодився Геннадій. — Нас було семеро. Ми повністю довіряли одне одному і могли покластися на будь-кого, як на себе самого. Що з нами трапилося? Як могло таке статися? Між нами стіна недовіри, і від того болить душа.

— Не повіриш, але в мене також.

— Були клятви, існувала Лугандія — не лишилося нічого, все зруйновано. Мені не вистачає тебе і твоїх пісень, — зізнався Геннадій.

— Прийдуть зміни — будуть нові пісні, багато пісень, обіцяю!

— Зараз пишеш? Є щось новеньке? Чи ти тепер прославляєш Новоросію? — не втримався Геннадій.

Никон не відповів. У слухавці було чутно його важке схвильоване дихання та зітхання.

— Останнім часом я нічого не пишу, — нарешті сказав він подавлено. — «Вічна дорога» та «Осінь» — це були останні мої творіння, і Лугандія була останньою, хто їх чув. Дякую, що зателефонував. Бувай!

Розмова з Ніком не втішила, навпаки, роз’ятрила рану. Із пам’яті знову хлинули спогади з минулого, коли всі вони були разом і майбутнє, і саме життя здавалися такими світлими та безхмарними. Якби ж то пам’ять можна було залишити десь там, наприклад, серед гілля дерев, щоби восени вона впала на землю разом із листям і перетворилася на попіл. Але таке неможливо. Можна задобрити життя мріями про щасливе майбутнє, але світ навколо вже ніколи не буде колишнім…

Розділ 55