Оголений нерв: роман

— Знайшла! — вигукнула Уля. — Є цитата свідка, який побажав залишитися невідомим: «Цікавий візит бойовиків з боку Сєвєродонецька в Рубіжне близько чотирнадцятої години на вантажівці «Урал». За нею йшла «нива» з відкритим верхом і ще три легковики з бойовиками в чорному, з мінометами, кулеметами і автоматами, загалом тридцять-сорок осіб. На вулиці Трудовій вони розділилися для захоплення в півкільце блокпосту Нацгвардії біля Старої Краснянки. Почався обстріл з мінометів, кулеметів та автоматів. Зав’язався бій — у відповідь міномети і гармати. Осколки долітали до населених пунктів, загорівся ліс у кількох місцях. Підійшло підкріплення до Нацгвардії, зокрема з десяток БТРів. У підсумку гри у війнушку самооборона ЛНР вимушена була відступити в Сєвєродонецьк і забрати із собою на захоплених у мешканців Рубіжного авто шість трупів та кількох тяжкопоранених. У Нацгвардії є один контужений боєць», — зачитала дівчина. — Далі пишуть, що частина бойовиків залишилася в Рубіжному і зайняла один із будинків на Трудовій вулиці, а також частину проммайданчика заводу «Барвник». У них є міномет, і вони постійно провокують наших військових. Один зі снарядів влучив у процедурний кабінет інфекційного відділення міської лікарні, ніхто не постраждав. Якщо вам цікаво, то ще трохи почитаю.

— Добре, — кивнув Геннадій.

— «За словами жителів Рубіжного, провокує перестрілки «летючий загін» рубіжанських сепаратистів. Вони збираються для своїх «рейдів» біля відділку міліції та офісу афганців, а потім на мікроавтобусах виїжджають на околицю Рубіжного і відкривають вогонь у бік краснянського блокпосту українських військових. На озброєнні сепаратистів є автоматична зброя, враховуючи тридцять вісім автоматів, які були відібрані у солдатів-строковиків, які здалися «мирним громадянам» під час бою біля Томашівського мосту двадцять другого травня», — прочитала Уляна. — Також пишуть про щонічні бої на блокпосту, який на виїзді із Кремінної у бік Красного Лиману. Місцеві сепаратисти добре знають місцевість, непомітно підходять, ведуть обстріли і швидко відходять. Враховуючи заселеність місцевості, військові не можуть замінувати підходи. Ось так, хлопчики!

— На сайті місцевої ради нічого не змінилося? — спитав Гена.

— Усе, як і раніше, — повела плечима Уля, — здається, ніби наша влада не знає, що йдуть бої, — лише звіт про господарські роботи, латання доріг, вивіз сміття тощо. Не розумію нашу місцеву владу. Припустимо, під дулами автоматів не розбалакаєшся, але викласти правдиву інформацію про бої навколо міста можна. Чому ми повинні по крихтах збирати новини? Чому маємо читати ахінею, яку несуть на своєму сайті «Братья славяне», і ні слова не чуємо від влади? Чому? Хтось може пояснити? — дівчина обвела поглядом присутніх.

— Настане час, і ми поставимо перед владою це питання, — сказав Льоня. — Тоді й дізнаємося, чому мовчали наші посадовці. Напевно, ними править страх за своє життя.

— Ти це бачив? — звернулася Уля до Геннадія і відхилилася вбік, щоб йому було видно екран.

В очах Геника не було здивування. Він відвів погляд, втупив його у підлогу.

— Бачив, — сказав він впалим глухим голосом і додав: — Головне, щоб не побачила мати.

— Хлопчики, — умисно веселим голосом сказала дівчина, — хочете підсолодити життя? Тоді за мною на кухню, будемо пити чай і каву!

Розділ 53

Нова жахачка про фільтраційні табори спричинила нову, ще більшу хвилю біженців — людей, які поспішали покинути місто тимчасово або назавжди. Щодня Настя прокидалася від обстрілів, які, ніби за графіком, починалися о четвертій годині ранку. Одразу ж вона виходила на балкон і вслухалася в кожен звук від вибуху.

— Дай Боже, щоб це наші йшли в наступ, — молилася вона щоранку перед іконами.

Усе за пару годин стихало, і було загадкою, хто і де веде обстріли. Сусідів меншало з кожним днем. Хто куди подівся — невідомо, але Настя знала, що багато людей поїхали у найближчі села до родичів чи близьких у надії, що села не будуть так обстріляні, як міста. Коли починало бахати, мешканці, які залишилися у будинку, дружно виходили на балкони й обмінювалися припущеннями, де йде бій. Якщо хтось дізнавався новини від знайомих із навколишніх сіл, одразу сповіщав їх. Місцева влада мовчала, то доводилося вірити на слово мешканцям будинку. Не змовляючись, сусіди зазвичай не говорили про свої симпатії до тієї чи іншої сторони, бо всіх об’єднав страх бути вбитими під час бойових дій. Ніхто не знав, що краще: виїхати в село, тікати в Росію чи в інші райони країни, залишитися в місті чи бути готовим до евакуації. Невідомість — пастка, ніколи не знаєш, коли в неї потрапиш. Хоч як бережися — відчуваєш усім єством, що вона десь поруч. Ступаєш обережно, але все одно в одну мить можеш опинитися в ній — і чорна прірва поглине тебе одразу, полетиш у неї стрімголов.

Невідомість породжувала страх, але й об’єднувала. Навіть сусіди, які раніше все життя ворогували за ввімкнену голосно музику чи не вчасно прибраний під’їзд, забули про сварки й охоче ділилися способами вижити. Зі своїх балконів вони цікавилися один в одного, чи зібрана про всяк випадок сумка з необхідними речами та документами. Вже давно у кожного біля виходу були приготовані дві валізи. В одній, невеликій, люди тримали всі документи, ліки та воду — це на випадок бомбардування чи обстрілів, коли потрібно ховатися в бомбосховища та підвали. Люди намагалися не говорити про те, що трикутник зі «зрощених» між собою міст Рубіжне — Сєвєродонецьк — Лисичанськ — суцільна хімічна промисловість, де одне влучення в цистерну небезпечних речовин може легко знищити всі три міста, в кожному з яких приблизно 120—130 тисяч жителів. Усі сподівалися, що снаряд омине страшні місця й екологічної катастрофи чи хімічного знищення населення не буде, тому, про всяк випадок, тримали напоготові ще одну, велику валізу. До неї поскладали білизну, теплий одяг, плед або ковдру, запаси їжі та води на три дні, як радили в Інтернеті. Валізи чи не щодня перебиралися, за порадою сусідів щось додавалося, інше поверталося на своє звичне місце. Днів зо три точилися розмови, чи потрібно брати ліхтарик та сокиру і чи можна обійтися без ковдри. Ліхтарик та сокира постійно міняли своє місце, ковдра замінювалася на теплу куртку, то збільшувалася, то зменшувалася кількість пляшок із запасами води, але валізи від того не ставали легшими. Ще тяжче було на душі у містян, які залишалися у своїх помешканнях. Раніше людей лякала смерть, бо достеменно ніхто не знає, що за її порогом, — зараз людей лякала невідомість, а влада мовчала.

Щоранку Настя спостерігала з балкона, як великі комфортабельні автобуси підходять до площі Перемоги. Там на них чекали люди з дітьми та великими валізами. Вони виїжджали переважно в Крим, щоб перечекати лиху годину. Діти раділи подорожі, не звертаючи уваги на далекі вибухи, бо вже звикли до них. Частина виїжджала назавжди, сподіваючись залишитися на півострові, бо переселенцям обіцяли майже райське життя. Зазвичай це були молоді люди, які не мали свого житла і мріяли почати нове життя десь там, де буде краще. Дехто тікав від банківських переслідувань за борги, бо «сказав Путін, кредити сплачувати не потрібно». До цього щодня виїжджало один-два автобуси з біженцями, але після новин про фільтраційні табори на Донбасі кожного ранку п’ять-шість автобусів наповнювалися людьми вщент.

Налякані люди тікали від війни. Кілька днів поспіль Настя з чоловіком допомагала знайомим донести речі до автобусів, які слідували в іншому напрямку — в Росію. Люди збиралися за автовокзалом, бо офіційно рейси до сусідньої країни були скасовані, але залишалися приватні на Москву та Ростов. Бажаючих виїхати до сусідньої держави було набагато більше, ніж у Крим. Сила-силенна людей ховалася в затінку молодих дерев та бетонного паркану, який тягнувся від автовокзалу, приховуючи за собою гаражі. Біля кожного біженця — великі валізи, а кому пощастило дізнатися новину про те, що один пасажир може взяти із собою не більше двох сумок, спакували речі у великі мішки. Вже не прикопається водій, бо два вантажі — і годі!

Люди зморені не так спекою, як пережитими роздумами. В очах — розгубленість, страх, розпач. Вони дивляться на світ очима покинутої напризволяще собаки, коли нема і краплини надії, лише сум, безнадія і біль. Вони виїжджали в невідомість, більшість із них — назавжди. Люди покидали місто, де прожили не один рік, знаючи, що бачать його востаннє. Тут вони залишали своє дитинство, юність, перше кохання, своїх близьких та рідних, просто добрих знайомих, колег по роботі, щоб усе почати з чистого аркуша і зі спогадів про минуле життя потрапити в теплі обійми сусідньої країни. Вагання, роздуми, спогади, розчарування, надія на краще майбутнє — все сплутувалось у свідомості, залишаючи впевненість, що буде врятоване їхнє життя. Вони розмовляли поміж собою тихо, упівголоса, ніби при покійнику. Деякі жінки не стримували себе — і сльози, ці слова душі, котилися по їхніх щоках великими горошинами.

У дечому Настя їх розуміла. Позбавлене будь-якої інформації від України, місто було переповнене чутками про фільтраційні табори. Жахливі новини лунали з екранів телевізорів. Особливо старалося Life News — там жахачки для донбасівців лунали щохвилини. Молодь, більше орієнтовану на новини з Інтернету, шокували «достовірні» повідомлення на сепаратистських сайтах. «Що хочуть влаштувати українські військові на сході?» — стояло питання, й одразу ж відповідь з «достовірних джерел»: «Через гучномовці оголошують, що цивільне населення повинно покинути територію за добу-три, після цього всіх на території ЛНР визнають помічниками ворога… Людей доведеться випускати крізь фільтраційні табори. Це можна зробити швидко і технічно за допомогою великої кількості криміналістичних лабораторій і заздалегідь відокремивши жінок і дітей від чоловіків. Плюс наявність синців і слідів від зброї і ременів полегшить затримання сепаратистів. У наступній фазі місто буде атаковано з усіх видів зброї, потім усе спочатку. Кінцевою фазою операції є точкова зачистка міста із залученням прибиральної техніки».

Для достовірності «Братья славяне» вкинули ще й таку інформацію: «В. о. міністра оборони України Михайло Коваль зробив заяву про те, що до жителів Південного Сходу будуть застосовані «спеціальні фільтраційні заходи», внаслідок яких людей будуть розселяти в різні регіони. Таку заяву він зробив на засіданні Кабінету Міністрів України у середу, 11 червня. Міністр підкреслив, що серед людей (зокрема, серед жінок) будуть виявляти тих, хто має зв’язки із сепаратистами і скоїв злочини на території України. Жителів Донбасу, прогнавши через фільтраційні табори, відправлять на розселення по різних регіонах. Це тих, кому пощастить. Кому ні — знайдуться інші табори. Ті, хто ще не в ополченні, ви хочете, щоб вас розселили, куди їм заманеться?..» І багато хто повірив цій маячні про розселення і фільтраційні табори. Люди не стали чекати, поки їх із таборів кудись розселять — вони самі обрали місце проживання, де нема таборів, проте є теплі обійми країни-сусідки. Вони прийняли рішення: краще жити на чужині, аби не за ґратами таборів, принаймні вони будуть разом зі своєю родиною.