Оголений нерв: роман

— Які там гроші? — Іван криво посміхнувся. — Двісті гривень за денну зміну та чотириста за нічну.

— І все?

— Кажуть, що за участь у боях платитимуть по тисячі і за голову патріота даватимуть тисячу двісті, — пояснив Іван. — Ти сам знаєш, що гроші мені потрібні, але я взяв у руки зброю не заради них, а за ідею. Зараз ти вважаєш, що я помилився, але згадаймо Біблію. Пам’ятаєш, як Господь сказав, що врятує Содом, якщо там знайдеться десять праведників?

— Можеш не продовжувати, — зупинив його Геннадій, — мене не переконаєш.

— Як знаєш, — стенув плечима Іван.

— Багатьох людей уже вбив?

— Я не кілер, — промовив він невдоволено, — нікого я не вбивав.

— Яшку бачиш?

— Якщо хочеш його зустріти, то прийди на це місце о восьмій вечора, він буде повертатися додому. Бувай! — сказав сухо і швидко пішов.

Геннадій зробив так, як порадив Іван, і ввечері зустрівся з Яковом. На відміну від Івана, у Якова за плечима був автомат.

— Ти зі зброєю ходиш? — запитав Геннадій привітавшись. — У Івана її не було.

— А ти думаєш, наші командири довіряють зброю всім підряд? — Яшка по-діловому поправив ремінь автомата. — Нехай Іван спочатку заслужить довіру.

— У кого несеш службу? — спитав Геннадій.

— Павло Дрьомов наш командир, справжній донський козак, при папасі, при повному параді! — із неприхованим захопленням пояснив хлопець.

— Якове, скажи мені відверто: чому?

— Кажеш, відверто? — Яків запалив цигарку. — А я не буду лукавити, скажу тобі чесно. Ким я був для вас завжди?

— Ким? Другом.

— Другом? — Яшка скривив рота в іронічній посмішці. — Я не сліпий, тому добре бачив, що я для вас ніхто, тьху, — він сплюнув, — порожнє місце. Ви всі при роботі, при грошиках, а я при кому? При п’яницях батьках, які пропивають останнє з дому. У вас машини, дорогі телефони, а що було в мене? Телефон, який я купив у такого самого, як мій батько, та одні джинси, куплені в секонді. З роботою завжди в мене були проблеми. Для вас я був ніхто, невдаха, якому завжди не щастить, хлопчик на побігеньках.

— Не мели дурниць!

— Але я був терплячим, і мій час настав! — очі хлопця горіли вогнем, щоки зарожевілися. — Хто тепер ти? Ніхто. Ти навіть на подарованому мікрику боїшся з міста виїхати. Чи не так? А кого ти боїшся? Мене і таких, як я! А чому? Бо тепер наш час настав, і зброя в мене, а не в тебе! Одне твоє необережне слово — і хто ти? Покійник, бо в мене автомат, а ти проти мене нікчемна кузька. Лише зараз я став почувати себе людиною! І знаєш чому? Бо сила на моєму боці.