Оголений нерв: роман

Дениса Геннадій бачив часто, переважно на ринку. З його розповідей, сусіди по контейнеру все ще погрожували розмалювати контейнер у кольори українського прапора, на що чоловік обіцяв їхні робочі місця відмітити триколором — на тому вся його патріотичність закінчувалася.

Никон, Нік, душа компанії, автор пісень, які всі так любили, непомітно випав із життя Геннадія, коли почав працювати на терористів. Іноді, коли Геннадієві зводило болем серце при згадці про Ніка, він прослуховував його пісні, які й досі були записані на мобільному телефоні.

Куда идёт моя дорога и тот ли выбран путь?

И как избавиться от мыслей, что не дают уснуть?

Не описываю кратко — видать плохая карта

…

Ніку, лірику, чи розумієш, що твій шлях веде в нікуди? Сумно і боляче. Так не вистачає Ніка та його пісень! Потрібно йому зателефонувати, але про що говорити, коли опинилися по різні боки барикад?

Щоб зустрітися з Іваном, Геннадій вийшов рано на вулицю і став чекати за рогом будинку. Йому пощастило — хвилин за двадцять здалеку помітив Івана. Хлопець ішов не від свого будинку, з ним був юнак, якого Геннадій знав лише візуально. Хлопці підійшли ближче.

— Привіт! — сказав Іван, але руку не подав. — Знайомтесь, це — Ромка.

— Ми, здається, трохи знайомі, — відповів Геннадій і також не подав руку Роману. — Ромко, можна Івана на п’ять хвилин розмови тет-а-тет?

— Я піду, доженеш, — сказав на те хлопець і пішов.

— Тобі пасує форма, — зауважив Геннадій.

— Новеньку видали, — Іван натягнуто посміхнувся. Було помітно, що почувається він незручно і нервує.

— А ось стрічка не дуже, — Геннадій вказав на георгіївську стрічку. — Міг би іншу носити.

— Давай не будемо.

— Гаразд. Як тобі служиться?

— Нормально.

— Ти так засмаг!

— Доводиться подовгу стояти на посту, — пояснив Іван. — Сонце яке у нас — сам знаєш, одного дня достатньо, щоб засмагнути, як на морі.

— Іване, скажи мені відверто, — Геннадій подивився хлопцеві прямо в очі, той не відвів погляд, витримав його, — ти продався за гроші?