Оголений нерв: роман

— Я не голодний. Дякую.

— Тебе знову не було вночі вдома.

— Ночував у Оксанки.

— Неправда. Вона телефонувала мені ввечері, запитувала про тебе.

— Ну добре, я був не в неї. Така відповідь влаштовує? — посміхнувся син.

— Ти — доросла людина, — сказала на те Настя, — але я прошу тебе: не виходь вночі на вулицю. Комендантська година офіційно не оголошена, але ти ж добре знаєш, що буває з тими, кого патруль АПС

ловить.

— Знаю. Ополченці забирають у відділок, а потім змушують рити окопи, — відповів син. — До речі, нещодавно бачив на власні очі, як кидали пісок лопатами двоє місцевих суддів.

— А вони чим завинили?

— Не питав їх, — усміхнувся син.

— Генику, я все хочу спитати, — сказала Настя й помітила, як син одразу напружився, — навіщо ти мені збрехав про балончики з фарбою? Можеш мені сказати правду?

— Поговоримо про це іншого разу, а зараз я хочу відпочити. Я піду?

Уник прямої відповіді, тож, виходить, вона не помилилася. Нічого, нехай відпочине, потім ще раз треба буде повернутися до цієї розмови. У двері подзвонили — прийшла Аліса.

— Щось ти сьогодні рано, — зауважила Настя, запросивши подругу ввійти.

— На ринку нема людей, виторгу нуль, то чого там пектися в металевому контейнері?

Подруги пішли на кухню, і Настя заварила каву.

— Уяви собі, — почала Аліса, — потрібно сплатити податку щомісяця сто двадцять дві гривні, пенсійному фонду — чотириста вісімдесят п’ять, за шестиметровий контейнер ринку — дев’ятсот п’ятдесят гривень, ще й за світло в ньому — шістдесят. Людей у місті з кожним днем все меншає, підприємства не працюють, грошей у містян нема, а у кого і є, то не поспішають бігти їх витрачати на ринок. Кожен живе одним днем.

— Не скажи, — заперечила їй Настя, наливаючи напій у чашки. — Кілька днів тому зайшла у меблевий магазин, що на першому поверсі нашого будинку. Усі продавчині на робочих місцях, меблів на всякий смак повно, хлопці-вантажники також там. Поцікавилась у знайомої продавчині, чи хтось купує меблі, чи люди ходять на роботу заради зарплатні. Мені сподобалося, як влучно відповіла дівчина: «Купують меблі, як і раніше, бо песимісти виїжджають, диванним воякам і раніше все було до одного місця, а оптимісти роблять ремонти у своїх помешканнях і оновлюють меблі».

— Може, меблі і купують, а мій крам нікому не потрібний, — зітхнула Аліса. — Навіть не знаю, як далі жити, коли потрібно податки сплатити вчасно, а нема з чого. Ніхто навіть не зробив якоїсь знижки у поборах з огляду на те, що йде війна, — бідкалася Аліса.

— Можливо, тобі було б легше, якби не кредити? — обережно спитала Настя.