Оголений нерв: роман

Добре, зробила ще одну помилку, нічого вже не зміниш. Чому вона не пробувала вирватися з неволі? Як можна розповідати про своє життя так, ніби в рабстві вона провела якихось три дні, а не три роки? Тут, в окупації, не така неволя, і то вона давить тягарем щодня, вслухаєшся у кожен вибух із надією, що звільнення вже не за горами. А три роки прожити в чотирьох стінах — це повинно було найбільше закарбуватися в її пам’ять, а не шашлики з молодого баранця. Напевно, Ніна дуже мужня жінка, бо Настя не витримала б такого тягаря. При зустрічі Ніна була відвертою із нею, то чому все-таки вона не пожалілася на те, як їй було тяжко? Напевно, не хотіла, щоб її жаліли. Попри все, залишається багато питань. Потрібно ще поговорити з сестрою при зустрічі, і тоді все стане на свої місця. Ніна повернулася, незабаром звільниться її син, лише доля мами залишається невідомою…

Настя нагодувала чоловіка, трохи й сама перекусила і за звичкою вийшла на балкон покурити. Вона поставила чашку з кавою на підвіконня і спостерігала за тим, що коїться на вулиці. Від раптової автоматної черги, яка пролунала десь неподалік, Настя здригнулася. На протилежному боці від площі Перемоги, на тролейбусній зупинці поблизу торговельного центру «Мир», вона помітила з десяток людей у камуфляжі зі зброєю. Вони про щось голосно сперечалися, не звертаючи уваги на чоловіка, який лежав неподалік і корчився від болю. Схоже, що то був один із них, бо біля нього на асфальті лежав покинутий автомат.

— Що там відбувається? — Валерій виглянув на балкон.

— Якісь розбірки поблизу «Миру», — відповіла Настя.

Чоловіки кинулися один до одного, галасували, штовхали один одного прикладами автоматів, а навколо них почали збиратися роззяви. Один із чоловіків зробив кілька пострілів у повітря, а потім направив зброю іншому в ногу і вистрілив у коліно. Чоловік у камуфляжі впав на землю, підібгав ноги і зарепетував від болю.

— Негайно йди в кімнату! — наказав Валерій дружині, а сам швидко зник за дверима.

Настя проігнорувала його слова і продовжила спостерігати за ополченцями. Схоже, ті з’ясовували відносини між собою, бо почалася бійка, яку вони супроводжували пострілами в повітря та стусанами кулаків і ударами прикладів. Звідки й взялися кілька легкових автівок з прапорами Новоросії на капотах. Машини нахабно перетнули розділові смуги на дорозі, а мікроавтобус, сигналячи, проїхав по зустрічній смузі.

— Ти зовсім здуріла? — Настя почула з кімнати невдоволений голос чоловіка. — Хочеш кулю спіймати? Йди негайно сюди!

— Зараз, — відповіла вона.

З автівок повискакували ополченці, можливо, їхні командири, і бійка зі стріляниною вщухла. За наказом одного з них ополченці потягли поранених до машин. Автівки зникли так швидко, як і з’явилися. Усі разом поїхали в бік лікарні.

«Незабаром в Інтернеті на якомусь із місцевих сайтів з’явиться повідомлення про цю подію, — подумала Настя, — потрібно буде почитати».

Час було поділитися новиною про повернення сестри, і Настя почала обдзвонювати знайомих. Іванна пообіцяла заскочити, коли тітка Ніна приїде в місто. З Людмилою пораділи разом, і подруга нагадала, що читачі газети вже зачекалися її дописів. Свекруха була заклопотана своїми справами, бо, як вона сказала, там стріляють ще більше, ніж тут, тому звістку про повернення Ніни сприйняла байдуже. Аліса сказала, що рада за подругу і їй конче потрібно зустрітися з Настею і поговорити про щось важливе.

— Приходь будь-коли, — мовила Настя, — лише не торкаймося політики.

— Після ринку одразу до тебе, — пообіцяла Аліса.

Настя довго вагалася, чи дзвонити Вадиму. Зазвичай вона звикла ділитися з ним усім, але звістка про повернення сестри додому роз’ятрить чоловікові незагойну рану, нагадавши про зниклого сина.

«А може, у нього відродиться надія на повернення Левка? — майнула в Насті думка. — Про Ніну також три роки думали, що пропала безвісти і може вже не повернутися, а воно он як вийшло».

Справді, розмова з Настею про сестру додала Вадимові оптимізму, і його голос став веселішим.

— Тож і в тебе є надія, — сказала йому Настя. — Головне — набратися терпіння і не втрачати надію.

Поки Настя теревенила по телефону, додому повернувся Геннадій.

— Їстимеш? — поцікавилася Настя.