Оголений нерв: роман

— Так. Як сліпе ягня, покинула все і поїхала з ним.

— Він чеченець чи кадирівець?

— Ти також у курсі, що є різниця? — посміхнулася Ніна.

— О! Ми вже багато чого нового дізналися, — відповіла Настя, — але про нас потім, про себе розкажи.

— Звичайно, кадирівець. Привіз у якусь квартиру, нагодував, попили ми кави і я відключилася. Отямилася вже в напівпідвальному приміщенні серед таких самих, як я, невдах, — Ніна гірко посміхнулася. — Одразу зрозуміла, що мене обдурили втретє, і моя довіра коштувала вже не кількох місяців дармової праці, а трьох років ув’язнення.

— Ти попала до в’язниці? За що?

— Ні, я попала в рабство двадцять першого століття під Москвою.

— Рабство? У наш час? Мені здавалося, що воно є хіба на екранах телевізорів.

— Я стала тридцятою рабинею кадирівця і зрозуміла, що він змовився з ментом, бо саме на завершальному етапі робіт він виманив мене звідти, щоб я працювала на нього, — розповідала Ніна. — Спочатку був шок. Не хотілося ні їсти, ні пити, ні жити, але людина така собі тварюка, яка має здатність пристосовуватися заради виживання будь-де і за будь-яких обставин. Мені пощастило, бо дівчата були добрі, вони допомогли мені адаптуватися до нових умов і навчитися жити нормальним життям.

— Ти кажеш нормальним життям? Як можна звикнути до неволі?

— Моя сестричко, — Ніна притислася до Насті, — як виявилося, можна, і навіть швидше, ніж думала.

— Господи Боже! Як ти все винесла? — вирвалося в Насті із зітханням. — То було… Як би правильно сказати… сексуальне рабство?

— Я маю модельну зовнішність? — Ніна посміхнулася і подивилася на сестру. — Ні, сестричко, ми працювали за станками, точили різні цяцьки з металу, як ми здогадувалися, то були заготовки для виготовлення зброї. Нас навчили не ставити зайвих питань, а нам не цікаво було, що то і для чого воно.

Настя згадала про кадирівців, які роз’їжджали містом, і її пересмикнуло так, ніби в руках тримала щось гидке та слизьке.

— Тобі недобре? — запитала Ніна. — Зараз я зроблю каву. Я стала кавоманкою і не можу без неї. У нас там завжди було вдосталь кави…

Поки Ніна готувала напій і розповідала про «блага» підвального життя, Настя намагалася зрозуміти сестру. Ніна розказувала про свої митарства так спокійно, ніби була на заробітках і після тяжкої праці повернулася з повними кишенями грошей. Вона не була схвильованою при згадці життя у рабстві, ніби жила поруч з гарними подругами, які її підтримували у важку хвилину, і жодного нарікання на минуле, окрім зізнання у своїх помилках. Невже все так швидко відболіло? Чи так вміло може володіти своїми почуттями? Ніна завжди була емоційною та відкритою і не вміла приховувати ні біль, ні смуток, ні радість. Вона розповіла, що неприємно, але корисно для здоров’я було, коли охоронець заходив увечері до них, оглядав жінок, вказував на одну з них пальцем, казав: «Сєводня ти будєш моєй жєной!» — і забирав до себе на ніч. Принизливо, гидко, обурливо. Проте сестра розказувала про це з усмішкою, ніби й не було ніякої образи.

— Після перебування на роботі понад шість місяців, — сказала Ніна, зробивши маленький ковток кави, — нас вивозили раз на місяць у ліс. Уявляєш, які шашлики кадирівці вміють робити? Ні, ти навіть уявити собі не можеш! Завжди брали з собою молодого баранчика, там його різали, самі маринували і смажили шашлики.

І знову захоплення своїми рабовласниками, як телезірками.

— Чому ти не втекла звідти? — поцікавилася Настя. — Вас не тримали там у наручниках?

— Ні! Ти що?! — скинула вгору брови сестра. — Ми так класно там відпочивали! Дременути, кажеш? Можна було, але куди без документів? Паспорт — здавалося б, простий папірець, а без нього нікуди. Я знала, що рано чи пізно станеться випадок, який переверне все моє життя, і я повернуся додому.