Оголений нерв: роман

— Як доїхала, мамо? — поцікавився він одразу.

— Та що я? — стенула плечима. — Подихала повітрям свободи і повернулася в пекло. Розказуй, що в нас новенького.

— Давайте поїмо, — озвалася з кухні свекруха, — ще буде час набалакатися.

Усі були за столом, окрім Іванни. Її місце осиротіло. Настя зітхнула, згадавши про доньку. Як вона там? Чи не голодна? Чи сумує за родиною? Поки їли, Настя коротко розповіла про гостини в подруги.

— Ніби в іншій країні побувала, — закінчила свою розповідь.

— А вона і є інша країна, — сказала свекруха, набивши рот салатом з молодої капусти. Похрумала, як кролик, і додала: — Тут уже нова країна, нові закони, потрібно до них звикати.

— Записуватися до лав Армії Південного Сходу? — зіронізував Геннадій і розповів про побачені бігборди.

— Люди кажуть, що будуть забирати хлопців в армію, — зауважив Валерій.

— У яку саме? — спитала Настя.

— І в ополчення, і в українську, — уточнив чоловік. — Кого зі знайомих зустрічаю, всі синів кудись відправляють, щоб не забрали.

— Ой, леле! — сплеснула руками свекруха. — Що ж нам робити?

— Не панікувати, — сказав спокійно Валерій. — Моя думка така: Генику потрібно негайно кудись виїхати і сховатися від призову.

— Правильно! — підхопила його мати. — Потрібно тікати в Росію. Там спокійно, а біженців сила-силенна!

— А ви мене спитали? — Геннадій поклав виделку, витер губи серветкою, потім довго її жмакав у руці. — В ополчення не піду добровільно, а силою мене ніхто не забере. Щодо української армії. Якщо отримаю повістку — критися і ховатися під маминою спідницею не буду.

— Ну й дурень! — промовив Валерій невдоволено. — Коли вже ти зрозумієш, що йде не АТО, а війна олігархів, які щось між собою не поділили, а тепер розв’язали війну.

— Ти хочеш сказати, що війна кимось спланована? — втрутилася Настя.

— І війна, і Євромайдан — усе спланували американці, — жваво почала бабця, — то Обама все розписав, а страждають люди та такі довірливі діти, як наш Геник.

— Ой, бабусю! — хлопець подивився на бабцю. — Не починай знову плести нісенітниці, вже нудить від них. Моє останнє слово: я нікуди звідси не поїду, принаймні зараз.

— Краще розкажіть, що ще тут відбулося, — попросила Настя, намагаючись попередити сварку, яка назрівала.

— Мости підривають один за одним, — пояснив Валерій. — Зруйновано залізничний міст через Сіверський Донець між Сєвєродонецьком і Рубіжним, десь на перегоні Насвітевичі — Рубіжне.