Оголений нерв: роман

— Сильно пошкодили міст? — спитала Настя.

— Не дуже, але для відновлення потрібні місяці.

— Ось вам і «захисники», — сказала Настя. — Прийшли захищати, а самі зривають мости. Навіщо?

— Бо їм на все і на всіх начхати, — посміхнувся скептично хлопець, — аби лише гроші платили.

— Обстрілює Нацгвардія щодня, — додала свекруха. — Дорогу на Луганськ із артилерії обстріляли, і уявіть собі, жодного разу не попали куди треба. То по дачах на Воєводівці смалять. Там нема ополченців! То по кому вони цілять? По помідорах та огірках? Кажуть, що солдати Нацгвардії не хочуть стріляти по ополченцях, тож щодня стріляють куди очі дивляться, аби вистріляти набої.

— Ну ти, бабусю, й казкарка! Андерсен відпочиває! — посміхнувся Геннадій. — Ти хоч сама віриш у те, що кажеш?

— Не я кажу, — надулася бабця, — усі люди кажуть, вони ж не сліпі й не дурні.

— Які люди? Натан, синок вашої Петрівни? — обурено промовив юнак. — Так він підгодовує сепарів на блокпостах своїми смердючими лавашами. Той що завгодно вам наплете, бо лиже кадирівцям зади.

— То, може, правду тобі Никон розповість? — бабця не полізла за словом у кишеню, хитро примружила очі, подивилася на онука. — Він не підгодовує, але водичкою свіженькою справно ополченців напуває.

— Я не хочу про нього говорити, — Геннадій спохмурнів. — Турчинов заявив, що в промисловій зоні нашого міста авіація знищила таємний табір терористів, — він перевів розмову на іншу тему.

— Як тільки страшно було! — сплеснула руками свекруха. — Якби ти чула, як вибухали ракети, що випустив літак! Я побігла в бомбосховище, Петрівна ледь чапає, я тягла сумки і її саму за руку. Страху набралися — не приведи Боже!

— У нас є бомбосховища? — здивувалася Настя. — Як ви дізналися про них?

— Натан в Інтернеті вичитав і сказав, що у місті їх залишилося кілька, дізнався адресу найближчого, тож тепер знаю, куди бігти. Непогано було б, якби сповіщали про бомбардування, а то не знаєш, чи добіжиш до нього, чи ні. А ще Петрівна сказала, що можна сховатися у ванні.

— У ванні? — розсміявся Гена. — Залізти в холодну ванну і лежати там?

— Не смішно, — жінка стисла у дві тоненькі смужки губи. — Зрозумів, що я мала на увазі, і все одно потрібно покепкувати зі старої жінки.

— Не сердься, бабусю, — лагідно промовив онук. — Послухайте краще, що я вам ще розповім, — звернувся він до всіх. — Знаєте, яке зараз найуживаніше слово в Сєвєродонецьку?

— Зачистка! — в один голос промовили бабця та чоловік.

— Так, правильна відповідь! — на лиці хлопця промайнула задоволена усмішка. — Це слово не сходило з вуст третього червня, бо саме на чотирнадцяту годину цього дня нібито була намічена зачистка Сєвєродонецька. Мамо, ти багато втратила, не побачивши, що творилося в місті. Уже з дванадцятої години ринки збезлюдніли, не було ні продавців, ні покупців. Дітей позабирали з дитсадків, з роботи всіх відпустили по обіді, тож тролейбуси аж тріщали від такої маси людей — усі поспішали повернутися додому з роботи, їхали з дач, поверталися із сіл. Зачинилися магазини та офіси, а після другої години по обіді на вулицях не було жодного перехожого, до самого вечора гриміли вулицями лише порожні тролейбуси. І знаєте, чому виникла паніка? Ні? То бабуся вам розповість.

— А що там знати? — серйозно сказала жінка. — І так всі знають, що Нацгвардія повинна піти в наступ, розбомбити місто, вигнати наших захисників і вчинити самосуд над народом на руїнах міста. Будуть ходити по квартирах та будинках, перевіряти всіх, робити обшуки, а якщо щось знайдуть або ти їм не сподобаєшся — розстріл на місці за законами воєнного часу.

— Тепер усе зрозуміло, — Настя посміхнулася куточками вуст. — Невже ви, мамо, і справді вірите в те, що армія, яка буде звільняти місто від терористів та загарбників, відкриє вогонь по людях, яких прийшла звільнити? Де логіка? Чи думаєте, що українські війська будуть бомбардувати жилі квартали, як це робили росіяни в Чечні?