Оголений нерв: роман

— Ніби в іншому житті побувала, — сказала Настя. — Я так вдячна тобі.

— За що? — всміхнулася Людмила.

— За все. За те, що ти в мене є. За те, що я зробила ковток свободи і відчула її солодкий присмак, — відповіла Настя. — Напевно, я в твоїх очах виглядаю нещирою, бо іноді говорю пафосно, але повір мені — війна оголює почуття. Лише коли втрачаєш свободу, починаєш розуміти її справжню цінність. Утім, хай би скільки я говорила, намагалася пояснити, яке жахливе відчуття неволі, все одно важко зрозуміти, поки не відчуєш все на собі. Що таке втрата свободи? Це приниження, біль, обурення. Це жах від того, що ти не можеш нічого змінити, що не маєш влади над ситуацією, і від цього стаєш нервовим і дуже вразливим. Напевно, ти дивилася на мене як на людину несповна розуму, коли я зупинялася перед кожним прапором України і не могла відвести очей. Це неможливо пояснити словами, лише можна уявити, якщо сам не пережив втрату.

— Ти стільки пережила, — тихо промовила Людмила, — я навіть не можу уявити, що відчувала б я, як поводилася б на твоєму місці.

— Уяви, що в тебе відібрали все, що ти любила, що було дороге твоєму серцю.

— Навіть уявити важко.

— У тридцятих роках, під час Голодомору, у вимерлих селах вивішували чорний прапор, який вказував, що там уже нема життя. На моїй землі, у моєму місті вивісили свої прапори чужинці як сигнал, що життя для мене, для українців скінчилося, бо буде нова влада, нова країна. Їхні прапори — як смерть для нашої нації. Але я впевнена, що ми виживемо, переможемо і знову Україна стане вільною і єдиною.

Настя за звичкою замовкла, бо офіціант приніс їм каву. Вона дочекалася, поки вони залишаться наодинці.

— І знову я говорю пафосно і плутано, — всміхнулася Настя, — але я й справді відчула свободу, і це додало мені життєвих сил. Навіть не знаю, що зараз можна зробити для наближення перемоги… На передову мене точно не візьмуть.

— Ти вже робиш — доносиш ту правду зі сходу, про яку ми не знаємо.

— Цього замало. Хочу спробувати робити дописи на Фейсбуці та «Однокласниках».

— Але ж за соцмережами слідкують, — стривожилася Людмила, — краще поки що утриматися, бо дуже небезпечно.

— Знаю, — Настя ствердно кивнула, — але хтось повинен цим займатися. Потрібно вести роз’яснювальну роботу для ватників.

— Ватники не читають статті на Фейсбуці.

— Проте їх повно в «Однокласниках».

— Не раджу тобі наражатися на небезпеку. Правду можна писати хіба що в приватному листуванні…

— Ось! Саме так! У мене на сторінці великий список друзів і з Росії, і з інших частин України, які зомбовані російськими ЗМІ. Дякую за підказку!

…Душевний настрій Насті вивітрився, коли вона зійшла з потяга на вокзалі в Луганську. Та ж сама картинка: переповнений пасажирами перон, багато біженців, вибухи за містом. Дорогою до рідного міста ті ж самі блокпости та перевірки. Було відчуття повернення з блаженного раю в пекло, де стріляють, розриваються снаряди і ти ніколи не знаєш, з якого боку чатує на тебе небезпека. Сумно.

Настя вийшла на автовокзалі Сєвєродонецька й перейшла дорогу, прямуючи до зупинки маршруток. Людмила все-таки зробила перший крок до примирення з матір’ю — передала їй великий пакет із харчами, тож Настя вирішила відразу відвезти передачку Валентині Петрівні, поки продукти не зіпсувалися. Напевно, подіяли слова Насті про те, що краще мати матір з іншими переконаннями, ніж зовсім її втратити. Матерів не вибирають, й іншої ніколи не буде, тож потрібно сприймати їх такими, якими вони є. Знову згадалася мама і защеміло болем у грудях. Де вона? Як вона? Чи не хворіє? Чому не повертається додому? Що чи хто їй заважає? Ці питання постійно ятрили мозок і не давали спокою. Швидше б вона повернулася! Хай навіть недужа — вилікую, відігрію своїм теплом. Мамо, мамо! Як можна було так нерозумно вчинити?..

У селі від зупинки до будинку матері — сотня метрів. Ідучи вулицею, Настя помітила, як у двір сусідки тітки Дусі та дядька Івана заходять люди. Підійшла ближче і побачила, що хвіртка відчинена навстіж, по двору снують люди, а жінки запнуті чорними хустками. «Стьопа! — Настю пронизала болем страшна здогадка. — Він воює в зоні АТО. Невже?..»