Оголений нерв: роман

— Може, хоча б магніт купити? — спитала про всяк випадок Людмила.

— Хочеться, але так боязко!

— Що вони тобі зможуть зробити, коли знайдуть у валізі? Оштрафують? — Людмила подивилася на подругу.

— Гірше, — зітхнула Настя, — розстріляють.

— Тоді не треба ризикувати, — порадила продавчиня.

— Бачиш, ти вже стала відома, — пожартувала Людмила і зовсім серйозно додала: — Тепер ти сама впевнилася, як нам потрібна правда Донбасу.

Удома подруги теревенили до півночі. Вони згадували дитинство, потім роки юності, перші побачення, говорили про все, що колись їх пов’язувало. Людмила показала стос газет, у яких були опубліковані дописи Насті, запропонувала їх забрати з собою, але подруга відмовилася.

— Зараз ніяк не можна, — пояснила вона, — дуже небезпечно.

— Тоді газетки на моєму столі чекатимуть звільнення Сєвєродонецька.

— Ви навіть не уявляєте, які ви тут щасливі, — сказала Настя перед сном. — Люди вважають, що щастя — це коли будинок з ремонтом та новими меблями, а холодильник наповнений вщент. Або коли навколо рідні люди, діти, друзі… Але навіть тоді людина не може бути щасливою, якщо в неї відібрали свободу і волю. Спокійно ходити вулицями — щастя. Вільно говорити — щастя. Бачити рідний прапор — також щастя. Бути впевненим, що завтра у твоє тіло не вп’ється куля — щастя. Навіть вдягти своє національне вбрання — теж щастя. Зараз у мене все це відібрали, на моїх вулицях гуляють чужинці, які вкрали моє щастя.

— Я ніколи над цим не задумувалася, — зізналася Лариса.

— Людина так влаштована, що розуміє ціну чогось лише тоді, коли його втратить. Можливо, тепер ми навчимося по-справжньому цінувати і любити те, що маємо?

Настя гадала, що від збудження та хвилювання довго не зможе заснути, проте, щойно вмостилася у ліжку зручніше, одразу провалилася в глибокий сон. Їй снилися чоловічі руки, вони ніжно торкалися її оголеного тіла, змушуючи поступово здригатися від збудження кожну клітинку. Руки пестили так, ніби вмілий музикант торкається музичного інструмента, яким володіє бездоганно, і все тіло звучить новою мелодією, переходячи в симфонію кохання, яке не має меж і перепон, не знає заборон. Чоловічі губи, теплі, м’які і водночас владні, не залишили недоторканою жодної частини її тіла. Вона відчувала його пружне тіло, м’язи і згорала від бажання. Але раптом чоловік почав від неї віддалятися.

— Куди ти? — спитала. — Чому йдеш від мене?

Він не відповів. Настя бачила його силует ззаду. Така знайома і така чужа постать. Знайомі широкі плечі, хода, навіть зачіска, але то не її Валерій. То руки не її чоловіка торкалися тіла, змушуючи бути розслабленою і щасливою.

— Хто ти? — питає вона, але не чує свого голосу.

Напевно, не чує питання і чоловік. Він, не повернувшись до неї обличчям, поступово віддаляється і зникає, розчиняється у світлі, що ллється нескінченним потоком, засліплює Настю…

Ранок. Сонячне проміння прокралося крізь віконну занавіску, попало в очі Насті. Хто він, незнайомець зі сну? Зі сну чи з її життя?

Розділ 44

Три дні перебування у Сумах пролетіли, як одна мить. Людмила благала подругу ще пожити у неї, але Настя відмовилася. Українські війська підійшли впритул до Сєвєродонецька і закріпилися за Кремінним, поблизу Рубіжного, яке злилося з її містом. Селище Стара Краснянка вже було звільнене від окупантів, а за кілька кілометрів, у Новій Краснянці, ще стояли ополченці. Точилися бої, тож Настя побоялася, що не зможе повернутися в місто, коли армія наблизиться впритул і перекриють дороги в зоні бойових дій. Перед від’їздом поблизу вокзалу подруги зайшли у кафе випити на прощання кави.