Оголений нерв: роман

Лише тепер Настя помітила, що свекруху всю трусить, як листок на осині.

— Щось трапилося? — стривожено запитала Настя.

— Не бачиш, що їй зле? — грубо кинув Валерій. — Дай заспокійливе та напої чаєм. Мені теж накапай чогось.

Настя всадила жінку на стілець, відчинила вікно, подала ліки. У свекрухи дрібно тремтіли пальці, коли вона взяла склянку в руки, очі були червоні, ніби вона щойно плакала.

— Мамо, вам вже краще? — запитала Настя, напоївши жінку теплим чаєм з м’ятою.

— Ага! — кивнула. — Кляті «нацики»! Хай їм пусто буде! Як почали снарядами пуляти по дачах, аж земля гула!

— Звідки ви взяли, що то стріляла Нацгвардія?

— Чому ти нікому не віриш? — визвірився на неї чоловік. — Людина тобі розказує, а ти… — Махнув рукою і вийшов.

— Ще вранці зайшов до нас на дачу сусід, Петрович, — продовжила розповідь свекруха, — ти ж його добре знаєш, голова нашого дачного кооперативу. Він розповів, що снайпер постріляв рибалок, які ловили рибу на Боровій. Скажи мені, за що вбито тих людей? Чим вони завинили?

— Снайпер чий?

— Ти знову за рибу гроші! — обурилася жінка. — Нацгвардії, чий ще?

— Мамо, ось ви сердитеся на мене, але ж поблизу Борової блокпости не Нацгвардії, а ополченців.

— І я тобі про те! Хотіли поцілити в наших захисників, а попали в мирних рибалок!

Настя не стала заперечувати і доводити, що снайпер за п’ятнадцять кілометрів не дострелить, нехай буде її шмаркля довша, втім, не стрималася:

— Усіх попереджали, що не можна ходити на річку, небезпечно.

— На річку не можна, а на дачі, які підходять до річки, виходить, можна? Та я не про це. Погомоніли ми з Петровичем, пішов він до себе, а ми з Валеркою заходилися поливати городину. По обіді розклали багаття біля будиночка, поставили варити кашу, а воно як гахне! Я з переляку зі стільця мало не впала! Куди нам бігти? Побігли в будиночок, а воно десь неподалік знову рвонуло. Раз, вдруге, аж земля гуде. Я й молитву «Отче наш» з переляку не могла почитати. Кажу Валерці: «Біжімо до Петровича, у нього погріб є».

— Потрібно було з самого початку обстрілів піти до нього в укриття.

— Не перебивай, слухай далі! — наказала свекруха. — Побігли, а воно як рвоне на подвір’ї сусіда, аж у нашому будиночку вікна повилітали. Ми назад! Я вже і з життям, і з усіма вами простилася, а воно стихло, якось одразу — раз! — і тиша.

— Ну й слава Богу! — зітхнула Настя. — Вікна побиті, то пусте.

— Якби ж то одні вікна! — очі в жінки помокріли. — Валерка каже: піду подивлюся, що в сусіда. Я за ним! Кажу: «Якщо судилося померти, то згинемо разом». Навпроти в будинку також вікна повилітали, поруч дача, так там паркан рознесло, а посеред городу — вирва від вибуху. Заходимо на подвір’я Петровича, а там півбудинку розвалено, а він, бідненький… — свекруха заплакала. — Лежить весь у крові біля входу в погріб…