Оголений нерв: роман

— Я не думаю! Я знаю! — визвірилася свекруха. — Лише ти одна вперто не хочеш нічого навколо себе помічати. Завжди виходить так, що все місто повне дурнів і тільки ти одна розумниця. Тікати треба звідси — ось що я вам скажу!

— Куди? — Настя зупинила погляд на свекрусі. — Ви не знаєте, як воно бути чужинцем в іншій країні. Гадаєте, ви там потрібні? Чекають на вас з відкритими обіймами?

— Мені гадати не треба, — пробубоніла невдоволено стара. — З Костиком розмовляла нещодавно. Каже, що в Нягані і матеріальну допомогу біженцям з України надають, і квартири в новобудовах виділяють.

— А твої казки, бабуньо, стають цікавішими! — вставив Геннадій.

Зателенькав телефон, і бабця дістала з кишені ситцевого квітчастого халата мобільник.

— Ось, — сказала вона, поглянувши на світне табло, — Лариса телефонує. Поговори з нею, — подала телефон Насті.

— Вітаю, Ларисо! — привіталася Настя. — Як ви там?

— Не питай! — зітхнула жінка. — Суцільний жах! Стільки біженців, що не передати!

— Справді багато бажаючих втекти в Росію? — спитала Настя.

— Ще б пак! Те, що вам показують по українському телебаченню, — суцільна брехня.

— У нас уже його немає.

— То на краще. Ми в Інтернет часом заглядаємо, тож бачимо всю брехню. Сьогодні Україна оголосила про закриття восьми контрольно-пропускних пунктів, — пояснила Лариса, — серед них і наш Червонопартизанський, але ж то неправда. КПП у нас під контролем луганських ополченців, поруч із ним — сотні наметів для біженців, а вони все прибувають і прибувають, як нескінченний потік. Страшно дивитися на тих діточок, які мучаться від спеки. А скільки легкових авто! Люди тікають до родичів у Росію, щоб перебути там страшні часи, але ж є такі, кому нема куди бігти, тож для них є табори на тому боці, там і прихистять, і одягом допоможуть, і нагодують, іще й грошима допомагають.

— Не будуть же вони в таборах вічно жити? — поцікавилася Настя.

— Роботу пропонують, житло, — пояснила Лариса, — хто хоче, може влаштуватися на новому місці. Звичайно, у Москві квартиру не дадуть, але отримати житло там, де не стріляють, також непогано. Ви довго ще думати будете? Я матері вже не раз пропонувала приїхати сюди, тоді разом будемо щось думати. Усе ще вагаєтесь?

— Я взагалі нікуди не збираюся їхати, — сказала розгублено Настя, — не вірю в легенди про щасливе життя на чужині. Куди їхати? Тут наше житло, робота, ми тут виросли і живемо.

— Ти так кажеш, бо не розумієш, що незабаром з вами може бути! — Лариса почала нервувати. — Прийдуть укропи — і від вашого житла залишиться хіба що фундамент. Вони ж нас ненавидять і будуть винищувати як тарганів! Не треба чекати, поки перекриють усі виходи! — так голосно говорила в слухавку, що Настя відвела телефон від вуха на певну відстань. — Домнете яйця, а потім що робитимете? Самі як хочете, а маму та дітей відпустіть, нехай хоча б вони врятуються.

Настя зрозуміла, що сперечатися марно. Треба з нею поговорити і пояснити, що армія країни не збирається винищувати людей, за яких щодня ризикує життям і проливає кров. Але це пізніше. А зараз Настя відповіла:

— Вони дорослі люди, нехай кожен вирішує свою долю сам. Передаю матері слухавку, — сказала наостанок Настя, і свекруха підтюпцем побігла до своєї кімнати й зачинила за собою двері.

— А ти подумай про Ларисину пропозицію, — зауважив Валерій, низько схилившись над тарілкою з їжею.

— Ти це мені? — спитала Настя.