Оголений нерв: роман

— Куди?

— Поїхали разом у Росію, там по материній лінії у нас багато родичів, — гаряче сказала вона, — нам не дадуть пропасти, якось проживемо.

— Ми завжди там будемо для них чужинці, — задумливо кинув хлопець. — Росія — чужа для нас країна.

— Яка чужа? Ми завжди жили мирно, наші корені давно переплелися. Погоджуйся, нам там буде краще, ніж тут. Прошу тебе!

— Там чужа земля, а тут — моя. Чому я повинен тікати зі своєї землі? Нехай біжать геть з неї чужинці, а я тут народився, виріс і далі буду жити, — сказав він категорично.

— А я?! Ти подумав про мене?

— І ти живи на своїй землі. Хто тебе жене звідси?

— Страх! Я боюся за своє життя. Коли тебе нема зі мною вночі, я не можу спати, все дослухаюся до кроків у під’їзді.

— Кого ти боїшся, дурненька моя? — хлопець міцніше притис до себе дівчину, ніби намагаючись захистити її від страхів.

— Я думаю про те, що зі мною буде, коли дізнаються, що ти стояв на Майдані, а твоя мати ходила на флешмоб, щоб розгорнути український прапор. Ти розумієш, як мені страшно?

Геннадій легенько відсторонив від себе дівчину. Через силу він міг змиритися з поглядами своєї дівчини, вважаючи, що вона ще не встигла в усьому розібратися, але почуте було як докір, і це його обурило.

— Я піду від тебе, ти зможеш спати спокійно, — сказав він, стримуючи емоції. — Якщо прийдуть ополченці, то скажеш, що вигнала мене через ідейні переконання, а мою матір взагалі не знала, бо ще не встигла познайомитися. Я зараз зачиню за собою двері, і у твоєму житті настане спокій. А якщо буде тривожно, то їдь у Росію, там тобі нададуть прихисток, нагодують, дивись ще й щось заплатять як біженці. Тільки коли будеш ковтати подачку, дивись, щоби не вдавилася!

— Як… Як ти так можеш?! — з великих гарних очей дівчини бризнули сльози. — Я стільки часу на тебе згаяла, а ти…

— А за це вибач, — мовив холодно і пішов на вихід.

— Генику, не йди! — крикнула Оксанка крізь плач. — Пробач мені. Я тебе кохаю!

— Я тебе також, — прошепотів він, щоб дівчина не почула.

Геннадій дістав із барсетки ключі, поклав на тумбочку в коридорі і тихо причинив за собою двері, за якими невтішно плакала Оксанка.

Розділ 43

Настя помітила на пероні Людмилу здалеку. Все така ж тоненька, тендітна, звіддаля схожа на дівчинку-підлітка, вона привітно помахала рукою подрузі й побігла назустріч. Настя розчулилася, побачивши подругу дитинства, обняла її і довго не відпускала.

— Я так рада тебе бачити! Так рада! — промовила Настя схвильованим, тремтячим голосом. — Навіть не віриться, що ти поруч.