Розділ «Книга друга»

– Я з їх, крокодилів, наспускаю ременів. Они мені іщо розплатяться за галіфе.

Андрія напували гуртом. Гошка розціплював ножем щелепи, Северин наливав шнапс.

Тодось, сп’янівши, роздавав князівства:

– Андрію! Бери Данелевщину і будуй гуральню. Гошко, забирай ліси і пасовиська, відкривай кінний завод.

– Що мені завод? Краще бардачок… Де моя молодая жизнь? А?!

Він гупав себе у груди, і на очах кипіли сльози.

Северин курив, неуважно слухаючи п’яний лемент. Задимлені шнапсом очі були тоскні, як у здихаючого теляти.

VIII

Родове кубло Шамраїв стало множитися і обживати степовий край віддавна. Шамраїв наплодилося чимало. Терлися вони і по Києву, і по Петербургу, а тут – шарах – революція розігнала їх, розполохала. Утримався лише Купріян Шамрай і то через те, що в червоній кінноті служив. Повернувшись з Громадянської війни, заселив усім виводком родинне дворище, на руїнах прадідівських палаців одбухав будиночок на вісім кімнат і, одержавши від радянської влади земельний наділ, заходився господарювати. Хліборобство йшло добре: на двох косарках сиділи наймити, які працювали за шматок хліба, а не за гроші, бо прибуток від господарства лягав грошенятами в дубові скрині, до того ж, Купріян кумекав, що машини приносять більше користі, ніж живі руки, і не марнував часу та запроваджував у своєму господарстві цих машин якомога більше.

Прибутки від господарювання настільки зросли, що Купріян став схожим на доброго фермера, і в двадцять дев'ятому році його прийшли розкуркулювати. Було це зимового ранку, коли за широкими і високими вікнами будинку поміж березами виблискував сніг, а із обкурених цегляних димарів у порцелянове небо підіймався дим. Біля обмерзлого студня, димлячи парою, на всі груди іржали відгодовані огирі, і те гоготіння сильних пельок довго блукало по байраках та ярах лунким відгомоном. Коні цокотіли копитами по льоду, мережали шипами сніг, ганяли по дворищу, кевкали селезінкою і, повитягавши шиї, трубили радісну весну своєму господареві.

Це кінське іржання веселило його дух, і за чаєм він думав, що Вірненькому треба придбати збрую і перевести до нового станка, бо це виїзний кінь, а Пекельного карати, бо він лінько і хитрун. Тут же, за чаєм, він викликав конюха і наказав набрати з мішка цукру та почастувати улюблених коней.

Чаювати Купріян любив сам у своєму кабінеті, куди не мав права ніхто заходити, крім нього. В цій теплій, затишній кімнаті з двома ґратчастими вікнами, що виходили в сад, з маленьким горіховим бюрком і килимами, шаблями, мисливськими ножами і шкіряним диваном він любив побути на самоті, щоб помізкувати: як вести господарство, а іноді й просто подрімати біля теплого каміна.

Зараз надворі морозище, кінські підкови прикипають до льоду, а в кабінеті тепло, можна й подрімати. Купріян лягає на диван, деякий час дивиться на пусту філіжанку чаю, що парує на столі, і закриває очі. Зненацька прочумується від гамору і довго не може зрозуміти, що то за гомін. Спочатку йому здається, що то конюхи ганяються за кіньми, тому що він виразно чує кінський тупіт, тривожне іржання і рипотіння снігу під людськими кроками. Але згодом він чує, як хтось біжить коридором і голосить. Дружина. Вона торгає двері, щось белькоче. Голос її тривожний, в сум’ятті. Вона звалюється коло дверей і шкребе їх нігтями, як недобита кішка суху землю. Купріян кидається до широкого вікна. У дворі повно чужих людей. Вони виводять із стаєнь коней, тягнуть інвентар. Деяку мить він стоїть, учепившись занімілими пальцями за віконні рами, потім зриває із стіни шаблю і в одній сорочці вибігає на ґанок. Сніг і шабля сліплять його – в очах чорнота. Він плигає у двір, як у каламутну воду і, блідий і розпатланий, летить дворищем. Юрба, ахнувши, розколюється. Гнат Рева, в довгій кавалерійській шинелі, стоїть, міцно впершись блискучими хромовими чобітьми в пухнастий сніг, в руці мигтить револьвер.

«Б-бах-ба-бах», – ляскає дворищем. Кулі змітають сніг.

Купріян зупиняється. Шабля – блискавкою в сніг і шипить, мов кобра.

– Ні з місця, гад! – кричить Рева і тиче Купріянові револьвером в зуби. – Руки назад, вперед, марш! – і виводить з двору згорбленого, тремтячого і безсилого.

Жінка, уже в воротях, накидає на чоловіка дублений кожух і шапку. Тоді чорним цуценям викочується за ворота наймолодший син Тадик.

– Куди? Тату! Куди? – кричить він, хапаючись за рукава кожуха.

Гнат цапає його за шиворот, відкидає у сніг і рипить хромовими чобітьми далі, вірний революційній правді і невірний сльозам ворога. Тадик рветься до батька, кричить, очі його паляться вовчим вогнем.

Цієї ж ночі Купріяна із сім’єю вкинули у вагон і повезли на північ.