Розділ «Книга друга»

– Добре, тоді ми кинемо жеребки.

– А як розколупають, що ми зовсім не з десятого коліна нащадки?

– Ми втечемо раніше, ніж вони подумають. Гарле ковбасон, самогон, салтісон, – знову заварнякав старший відприск дворянської фамілії, бачачи, що до них підходить німецький солдат і підозріло зважує їх очима.

За нащадками Горонецьких підійшло духовенство.

– Я хочу на Ступки, – сказав піп у фіолетовій хламиді, перехрестився перед комендантом і тричі вклонився.

– Він не знає ні одного пункта глави од Матфея, – закричав піп у жіночій кофті. – Він пропив церковне панікадило. Не посилайте його на ступську парафію.

За духовенством виступило купецтво.

Обідраний старець із лупатими очима і зайшлий грек з міцними кукурудзяними зубами. Старець просив дозволу на відкриття майстерні по виробництву ґудзиків, грек – на проповідування чорної магії. Потім підійшов тонкий, як жердина, землемір із старою астролябією в руках і попросив, щоб довірили йому розділяти землю. Розкуркулені матюкались і просили, щоб їм повернули хати. Потім, задкуючи наблизився хлібороб-собственник і теж заканючив землі. Його впхнули до прохачів. Останнім явився Йонька і, знявши шапку, заморгав віями:

– Мені дідівщину. Кавуняччя ж – як…

Йому не дали договорити, турнули до розкуркулених. Ті схопили за шиворот, він викрутився і з криком: «А хіба я не маю права?» – зашевкотів поміж людьми.

– Отакий гадюка, – аж сичав Латочка. – Син за радянську владу кров пролива, а він… Дай я його по шиї трісну, – поривався він.

– Мовчи. Дивись тільки. Пильно дивися, що робиться.

– Та вже ж не повилазило…

Павло Гречаний стояв самий задній і дрімав, підперши спиною осокора.

– Чого ж ти, Павле, по землю не йдеш? – питали його.

– А яке твоє собаче діло? – огризався він.

Комендант встав із стільця і сказав через перекладача, що треба вибрати старосту. Якщо є добровольці – підходьте.

Бажаючих довго не знаходилося, але ось натовп заворушився, пропускаючи булькатого парубка у вишитій манишці. Бадьоро працюючи ліктями, він пробивався до коменданта. Люди затамували подих. Перед ними стояв Тодось Шамрай. А будь же ти проклятий! Чом тебе мати не придушила, як ти ще був у колисці!

Очі Латочки засвітилися вовчим вогнем. «Сьогодні вночі я його вб’ю кілком з-за тину», – прошепотів він Бовдюгові.

Комендант оглянув Тодося і залишився задоволений: такий битиме морди і роз’юшуватиме носи, є собача відданість і тигрова злість.