Розділ «Книга друга»

– То вже чиясь душа сьогодні переставиться, – гомоніли люди, визираючи з-за тинів.

– О, то так! – живцем шкуру здиратимуть.

– Нічого, діждуться. Прийде й на них погибель.

Жовті верболози гнулись над холодними водами, тихо, як сльози, ронили вербові листочки. «Ой пливи, пливи, вербовий листочок, та й у тихий Дунай, а де ж то муж ходить, де мій брат ночує? Та чи ж вони знають, як нас тут карають, в ріднесеньку землю заживо ховають?…» А небо міниться у воді, каламутиться, синявою береться, крутить вербовий листочок і несе його богвість-куди. Конопляним чадом пахнуть береги, шелестить посохлим бадиллям картопля, сумно викивують важкими головами соняшники. Хто ж їх саджав, а хто гараздувати буде? Лопаються від морозу капустяні головки, і летить зграями птиця, летить і не вертає. На горбах біля Беєвої гори Тадик зупинився, зняв із голови циліндр:

– Залиште мене одного і чекайте біля потоку.

Сів на висушений вітром кущик полину, затулив циліндром обличчя. Потім здригнувся, ніби від холоду, поклав циліндр на траву і, відкинувши пальцями довге волосся, що заслоняло очі, з тугою в погляді став дивитися у долину. Губи тихо ворушилися, обличчя зблідло: він побачив рідне дворище. Он стоїть будинок із двома колонами. Тільки дах тепер не зелений, а червоний, конюшні понижчали, увійшли в землю. А колись вони видавалися палацами, і коли він дивився на зграї голубів, що сідали на дах, то картузик у нього падав із голови і жерстяне лошатко, що крутилося на даху, дибилось аж у самісінькі хмари. Старого парку, що його посадив ще прадід, не було. Не було і тих дубів, що шуміли на вітрі і гули чорними гілками в довгі зимові вечори, гомоніли під грозами та стріляли бронзовими жолудями у пожухлі осінні трави. Немає парку. Тільки два дуби ще стоять біля дороги. Стовбури товсті, як жлукта, чорні, як залізом обкуті.

«Е, ще не перевівся наш рід, – шепоче Тадик. – Ще ось прийшов один праведний суд вершити».

Очі його туманіють, довгі пальці стискаються в кулаки: понищено, сплюндровано, потоптано, пограбовано. Нема добра. Прахом пішло. Стоять одні кам'яні черева, та й там, мабуть, німці господарюють.

«Нічого, прийде і мій час. Ще моя зоря із неба не зірвалася».

А он ставок. В ньому колись карасі водилися і так смачно пахли на сковороді, коли, було, покійна ненька їх насмажить і поставить на круглому столі. Батько, було, витре вуса, підморгне Тадикові: «Ану, сину, похрумай карасячого хвоста, щоб за тобою багаті наречені бігали».

Навколо ставка – верби густим вінком. Не порубали. Тільки тоді вони були тоненькі, рівні, а тепер товсті, погнуті, в рижих дуплах. А ставка нема. Висох. Замулилися джерела, пішли під землю, і нема вже там чистої холодної води. Сіре багно, мов камінь.

Тадик схопився на ноги і пішов до поліцаїв.

– Щось староста носом крутить. Може, ми службу погано несемо? – засумнівався Гошка.

– З рідним дворищем знаменувався.

– У нього хоч дворище є, а в нас із тобою що? – засміявся Северин.

– Дадуть і нам права, позаяк батько і брат від радянської влади загинули.

– Це такі прийшли, що як дадуть, то й дихало запечата…

– Ти мели, та знай що, – різко обірвав його Андрій.

Перша жертва – дворище Оксена Гамалії.

Северин обігнав Тадика, відкрив перед ним хвіртку: