Розділ «Книга друга»

– Пощезнете! Всі пощезнете, яко дим. Прилетить пташка і в голову клюне. Не скажете «ох», як посиплеться горох.

Олена розуміла натяки старого. Поліцаї стояли, вирячившись на старого. Тадик махнув рукою. Гошка відтурив старого із стежки, звільнивши шлях для старости. Інокеша не вґавав. Борода його і патли трусились, і страшно ревла горлянка:

– Відміряється і воздається! Як стадо овець, курдюками затрусите, паршивці! Ходили по болотах, а тепер на сухеньке вернулися? Пощезнете всі! Пощезнете, яко дим!

Старий ще довго сварився і лютував на стежці, і бородища його зміїлася на грудях. Люди заспокоювали його з-за тинів, радили скоріше піхтурити далі, але дід на те не звертав уваги. Розгніваний, лютий і страшний, усе розмахував руками і бив палицею об землю. Хома Підситочок усовіщав його:

– Господоньку святий та й ти, Божа Матінко! Що-бо ти глаголиш, Інокешко! Смертонька за тобою стежечкою біжить, а ти її дратуваньчиком торкаєш? Хай їм тямиться. Пішли собі, хай ідуть. А ти чолом віддай гарненько та й зверни набік…

– А-а, – ревів на нього Інокентій. – Смиренний. Язиком два боки лижеш? І ти пощезнеш! Пощезнеш! Вони за пшеницею сюди прийшли, а не за соломою.

І вже ніхто не міг зупинити діда. Він пішов далі, лихий і невмолимий, та все нахвалявся йдучи.

Із Вихорового двору взяли одну Юлю. За Уляну та старого Йоньку заступився Северин, посилаючись на те, що їхній син Тимко колись перетримував його в тяжку хвилину.

– Та й при чому тут старі, що їх син командир? Він, коли ішов у командири, їх не питався. А ця теличка, – показував Северин на розпишнілу, граційну, затягнуту в чорне шовкове плаття Юлю, – казьонних харчів переїла немало. Не бійсь, не біля одного комісара терлася. Іч, як викручує своїм шапликом, ніби не на суд, а на грище йде.

Юля і справді ішла вільно, без тіні страху. Завжди пильна до свого туалету, вона й тепер була розчесана, начисто вимита, і біле тіло її ще виразніше відтінялося чорним крепом. Від неї пахло духами і жіночою звабою, віяло гордістю і непокорою.

– Куди ви нас ведете і що ви з нами будете робити? – спитала вона мелодійним грудним голосом, в якому чулася жіноча влада і сила підкоряти чоловіків.

Гошка обернувся своєю смердючою пикою, очі заграли люттю, мережкою.

– Ось куди! – викрикнув він, багровіючи, і, вийнявши з бездонної кишені галіфе майстерно виплетену нагайку, потрусив у Юлі перед носом.

– Ох, страшно! – засміялася вона і бридливо відвела від себе гарапник чистими, вимитими пальцями. Глянула на свою тверду, виточену білу руку і засміялася: – Бити таке тіло? Отаким гарапником? Хай тільки посміють! – Вона посміхнулася і підбадьорила Олену, що йшла поруч: – Не бійтеся, вони вам нічого не зроблять. Ви хороша і ні в чому не винна жінка. Ваш чоловік працював головою колгоспу? Ну то й що ж?

Олена сумно глянула на неї і нічого не відповіла. Коли підходили до двору Гната Реви, шепнула: «Коли вас шмагатимуть отим гарапником, затуляйте голову руками».

У дворі було пусто. Поміж сухим бадиллям картоплі греблися кури, у садку стояло прип'яте теля. Побачивши чужих людей, мекнуло і наставило у двір довірливу мордочку. З халабуди вилізло цуценя, гавкнуло два рази, закрутило хвостиком. Джмелик відкинув його чоботом, воно шмигнуло у халабудку і там тихо заскавулило. Через подвір'я – мотузка, на якій випране шмаття: штанці та сорочечка хлопця-підлітка, голубеньке платтячко дівчинки. Всюди видно хазяйновиту господиню. З кожного кутка віє скромністю і затишком. Бо й справді, хто не знав у Троянівці завжди доброї, жартівливої та співучої головихи Насті, що славилася у селі як найкраща мазальниця? Хто не чув її голосистих пісень на весіллях та артільних святах? Хто не кликав її у куми? Чиїй тільки дитині не стригла вона ножицями голівку на річницю з дня народження? Отоді, як, зібравши до столу всю рідню, роблять дитині пострижени і кума першою цілує дитину в теплу стрижену голівку? Всі знали її, і нікому не заподіяла вона лиха, а тільки робила людям добро, як уміла, та працювала на великій землі, люблячи її всім серцем і цінуючи ту велику силу, що дає людям життя і шматок хліба…

Джмелики поставили Юлю і Олену під хлівом, познімали рушниці, відійшли кілька кроків. Олена зблідла, Юля, як і раніше, посміхалася, притупуючи черевиком, що трохи тиснув ногу, поправляла рукою волосся, яке час від часу вітер закидав на обличчя.

– Не здумайте тікати, – суворо сказав Андрій і поплескав рукою по чорному стволу гвинтівки. – Німецька, б'є без промаху.

Юля знову посміхнулася і вийняла з сумочки дзеркальце: щоки її трохи зблідли, а усмішка була чужа, розгублена і жалюгідна. Олена було суворою, очі втуплені на хату, куди пішли Гошка і староста. Юля помітила, що поліцаї також дивляться на хату і що їхні обличчя насторожені і хижі. З хати ніхто не виходив, і звідтіля не чулося ні одного звуку. Всі, завмерши, продовжували, не зводячи очей, дивитися на двері. Юля, щоб не трудити ніг, сіла на дривітню. Андрій люто вишкірив зуби і гримнув, щоб вона встала. Його викривлене гнівом обличчя і грубий окрик вразили Юлю, і вона встала тому, що він так рішуче кинувся до неї з гвинтівкою, що в грудях у неї похололо, і вона вперше подумала, що він справді міг би її вдарити, і знову (це вже було рефлексом) вона посміхнулася, але в той же час погасила усмішку, поправила волосся, що впало на обличчя. Раптом у хаті щось стукнуло, брязнув розбитий посуд, і Гошка, трахкаючи чобітьми по ґанку, виволік за косу закривавлену жінку. Вона була непритомна, бо тіло важке, наче мішок з глиною, п'яти торохтіли з одного східця на другий. Гошка проорав ними по піску і кинув жінку на спориш. Мучениця повалилася набік, піджавши під себе руку й ногу: голова м'яко вдарилася об землю. Гошка стояв, витираючи з лоба піт, і тупо дивився на свою жертву. Права рука в нього була покусана і кровоточила; він мішав кров з потом і розмазував її по чолу, потім обтер долоні об мундир, як різник, і вийняв з нагрудної кишені німецьку цигарку, закурив, бичачим сапом виштовхнув крізь широкі ніздрі дві смужки диму, колупнув ногою під бік свою жертву і, переконавшись, що вона знепритомніла, сів на колодязний зруб.

Не звертав уваги ні на кого і раз по раз поглядав на двері, очікуючи, поки вийде староста. Так пройшло хвилин десять, і весь цей час Гошка сидів нерухомо. Тільки хряпнули двері, він схопився і пішов назустріч старості, що, стоячи на рундучку, обтрушував із чорного пом'ятого костюма пух.