Розділ «Книга друга»

Той знизав плечима. Він не так добре знав мову, щоб з окремих вигуків зрозуміти, що коїться і чого хочуть ці дикуни. Він закричав, що якщо зараз не буде встановлено порядок, то пан комендант накаже своїм солдатам всіх гумовими палицями побити. Це освіжило ліве крило, воно зараз же вгамувалося і трохи подалося назад.

Перекладач додав:

– Ставайте в чергу і підходьте до пана коменданта по одному.

Ліве крило знову заворушилось. Бажаючі підійти до коменданта штовхалися і терлися, як вівці в загороді.

– А що, хіба я не маю права? – кричав уже десь поміж ними і Йонька.

Два солдати, взявши в руки гумові палиці, стали по обидва боки ламаної черги, рівняли її в шнурочок.

По одному стали підходити до коменданта, що сидів на стільці, покурюючи сигарету.

Першими підійшли нащадки Горонецьких: один в окулярах, другий без них.

– Тарля марля фон масон монтеск’є, – заварнякали вони, удаючи, що говорять по-французьки.

– Парле ву франсез?[5] – здивувався комендант і загнав під козирок біля брови.

Нащадки дружно захитали головами.

– Ву вуле й ву?[6] – запитав комендант.

Вони перезирнулися й тупо витріщилися на коменданта.

– Вас воллен зі? Ферфлюхтер ідіотен, – закричав, рожевіючи, комендант.

– Тарля марля, якби нам земля…

Перекладач зрозумів одне слово «земля» і переклав коменданту.

– Гут, – сказав комендант і показав рукою, щоб вони відійшли.

Нащадки вклонилися і відійшли наліво. Краги на їхніх ногах поблискували, як рижі боки ситої кобили. Обидва швидко крутили мережаними палицями і так поправляли окуляри, ніби їх уже вибрали в рейхскомісаріат. Обох облила тепленька водичка братсько-християнського благочестя:

– Я відступаю тобі Данелевщину, а сам беру байрак.

– Ти хочеш, щоб я тобі за болото віддав ліс, за який у Бельгії даватимуть мільйони?