Розділ «Книга друга»

Чумаченко поклав Дороша на пісок і захитався, як тварина, яку вдарили обухом по потилиці. Два рази по його спині пройшли дрижаки, і два рази він хлипнув. Тоді зірвав із верби гіллячку, пожував, виплюнув:

– Я думав – покинули мене…

– Ти збився з дороги. Ми тебе шукаємо по всій улоговині.

Ракета із шипінням летіла в яр. На обличчях бійців миготіло зелене світло.

– Німці вже на висоті…

Вони взяли Дороша, звалили Чугаєві на спину і пішли в ніч.

Швидко наближався літній світанок. Над болотами курився туман. Із туману чулося гавкання собак і крик півнів. Бійці ішли мовчки. Зелена багва вигиналася під ногами, як спина хижого звіра, з-під неї чавкотіла іржава вода, а з купин злітали бекаси. Одного разу з шумом знялася чапля, дзьоб, як штик. Вона кружляла над бійцями, здивовано щулячи намистинки очей.

Бійці добралися до острова, порослого вільшаником, і поклали Дороша на плащ-палатку. Він вийняв пістолет і наставив на них:

– Не підходь!

Він нікого не пізнавав. Зате бійці пізнали його. Чугай і Охрім стояли над ним, поскидавши пілотки, як над мертвим.

– Товаришу Дорош! Гляньте на нас, ми ж з одного села. З Троянівки.

Дорош вибалушив очі, закрутив головою.

– Де мої бійці! Чому мовчить висота?

Чохов ліг на траву, не відповідаючи, Чумаченко розвішував на пеньку онучі.

– Вони в нас до війни в колгоспі парторгом робили, – вітійствував Охрім. Частуючи Погасяна недопалком, розповідав:

– Боже, що за людина! Микито, чого ж ти мовчиш? – скіпався він до понурого Чугая. – Розкажи їм, що за людина Дорош? Ми з ним і в фінську воювали, в нас і награди однакові. В нього орден, а в мене іменний годинник. Боже мій, де прийшлося зустрітися! Чого ж ти мовчиш, Микито?

– Мы свой командир лучше знаем, – огризнувся Погасян. – Ты слов не давай, дело давай. Пакет давай, перевязку давай.

Перев’язку зробили акуратно, промивши рану озерною водою. Кістка ціла, уламок тільки м’ясо розпоров. Охрім приклав якогось зілля, запевнивши, що «кров глушить і м’ясо затяга». Чугай відкликав Охріма, дав нюхнути зашерхлий кулачище:

– Якщо від твого зілля зараження піде, я тебе в болото навіки заплішу.

Аж розгнівався Охрім Горобець, аж ластовиння проступило на безвусому обличчі. В нього завжди проступало ластовиння, коли гнівався за неправду.