Розділ «Книга друга»

Тимко не став чекати, пішов шукати санітарів. Вони скинули з нього шапку, вистригли навколо рани волосся і змазали йодом.

– Нічого страшного, – сказав один з них, – черепок цілий, – і навернув Тимкові на голові білу чалму. Шапка не налазила, і Тимко, засунувши її під халат, пішов розшукувати Марка.

В роті Тимка зустріли приязно.

– А, герой ночі! – обступили його бійці, але він не став з ними розмовляти. Його охопила якась тривога, і він шукав Марка.

– Це який же? – перепитували його. – 3 новеньких? Той, що стояв під деревом? Здається, його в другий взвод перевели.

– І зовсім ні. Його з першого разу. Отам, під соснами, вони всі лежать.

«Під якими соснами? Що вони мелють? Таж я дві години тому бачився з Марком і говорив».

Тимко підійшов до сосен. Марка там не було. Тоді він пішов далі і побачив на снігу непорушних людей, що стогнали. Він наблизився і став розшукувати Марка, і майже зразу побачив його. Той сидів, обіпершись спиною об дерево, і не стогнав, а сичав крізь зуби. Ліва нога, обмотана бинтами, лежала на шинелі.

– Тебе поранило? – запитав Тимко, відчуваючи, як Марко то відпливає кудись у темряву, то знову появляється близько перед очима.

Марко мовчки кивнув головою і злегка торкнувся рукою до бинтів.

– Стояв я, значця, під деревом і думаю… дай… сухарика пожую. А воно звідки й прилетіло. ЬСинувся бігти, а нога як дерев'яна. С-с-с, – знову засичав Марко і зіщулився від болю. – Прямо в гурт влучило. С-с-с… І хтозна-звідки вона й прилетіла… с-с-с-с…

В таборі заворушилися. Полонений німець розповів, що в селі стоять незначні гарнізони і що основна укріплена лінія – на східній околиці Старої Торопи.

Командування розраховувало взяти село комбінованим ударом. Через десять хвилин повинна розпочатися атака.

– Може, валянок мій візьмеш, – розщедрився Марко. – Як одшаткують ногу в шпиталі – навіщо він мені?

– Ex, Марку, Марку… От і з тобою розлука настала. А де ж наше дитинство, що ожиною пахло, де ж наша юність – голуба ташанська? Аж там, за лісами чорними, за дорогами битими, відійшло і незчулося, пішло – не вернулося…

Тимко м'яв у руках шапку, а вона димом снарядним пахла.

– Прощай, Марку.

Долоня на долоню, мозоль на мозоль, жилка на жилку. Серця кров'ю пропекло, вірною, земляцькою. Марко захлипав під сосною, а Тимко побіг з автоматом у сніговий крутіж: не в його характері було розчулюватися.

Як тільки батальйон вийшов із лісу, розпочалася артилерійська канонада. Все злилося в єдиний гул, який не стихав ні на секунду, а весь час посилювався. «Го-ооо-о-о, гоо-о-о-о», – рокотало понад лісами і перекочувалося з краю в край. Було ще темно, і вибухів не було видно.

На білому снігу зачорніли постаті бійців, вони бігли і кричали «ура»… «А-аа-а-а!» – неслося над білими снігами і зливалося з тріскотнявою кулеметів, автоматів, гарматним гулом.