Розділ «Книга друга»

– Я не одержував наказу займати цю ділянку. Мені наказали вийти в Селіжари.

– Виконуйте те, що наказую вам я.

– Єсть! По машинах!

Танки зачхали моторами (вони працювали на малім газу) і рушили кудись убік, кидаючи на полкову колону сухий сніговий пил.

Зустрілося кілька саней з пораненими. Хтось із колони запитав:

– Ну, як там справи, братці?

Один поранений, у якого з-під ушанки біліла на голові пов'язка, звівся на лікоть, сказав, пересилюючи біль:

– А от підеш – понюхаєш…

– На лівому фланзі наші прорвали фронт і женуть німця, – обізвався з других саней молодий, веселий голос.

На третіх санях лежало двоє, із головою загорнувшись в шинелі. Третій сидів, розхитуючись і стогнучи. «О-о-ох, о-о-ох!» – вирвалося з його чорного рота і на секунду не затихало. Від поранених несло снарядним димом і запеченою кров'ю.

Полк зупинився в густому лісі. Моргунова викликали до комбата. Люди здивовано запитували одне одного: «Куди ж це нас? Що з нами будуть робити?» Але на фронті не пояснюють, а віддають накази, які треба виконувати.

Ще з годину петляв батальйон лісом. Моргунов розташував свою роту на відпочинок, вислав бокові дозори. Людям заборонено курити і розмовляти.

Десь за лісом злітали ракети, і зелені тіні освічували чорні стовбури дерев. Чути було кулеметну стрілянину. Іноді з лунким дзвоном била батарея, і десь далеко-далеко чувся глухий розрив.

Люди сиділи під деревами на снігу. Ніхто не здрімнув, усі відчували, що тут фронт, і були зібрані та насторожені. Абдулаєв ходив із Моргуновим по розташуванню роти, відбирав бійців.

– Єремєєв, Слободянюк, Разгуляєв, Митяй…

Викликані схоплювалися на ноги, приєднувалися до Абдулаєва.

Біля Тимка Абдулаєв затримався на секунду, обернувся до Моргунова.

– Беру.

– Я б не радив.

– Нічого. Хай привчається.