Розділ «Книга друга»

Абдулаєв поплескав Тимка по плечу і злегка штовхнув його в бік, де стояли відібрані бійці. Тимко мовчки став біля них, поправив за спиною автомат. Марко підійшов до нього, з плачем у голосі запитав:

– А як же я?

В пітьмі його зіщулена постать була сиротливою і одинокою.

– Частіше землі вклоняйся, – засміявся Тимко.

Марко повернувся і пішов у темряву, і тоді серце Тимка йокнуло. Він наздогнав товариша і тихо сказав йому:

– Ти стережись, Марку, голови не виставляй. Чи ж думали ми з тобою, коли пасли у Троянівці корів, що доля занесе нас аж сюди?

Марко відвернувся в темряву. Він плакав. Тимко помовчав. Марко заметушився, щось вийняв із бокової кишені.

– Візьми, це мені мати на дорогу дала. Свячені кісточки з вишні. Замова від кулі.

– А тобі?

– В мене ще є.

Тимко понюхав три малюсінькі грудочки, поклав у кишеню.

– Беєвою горою пахнуть, – сказав він і посміхнувся.

– Щось ти дуже веселий, Тимку?

– На Масницю уродився, – вишкірився білими зубами Тимко і, потиснувши Маркові руку, побіг до групи, що вилаштовувалась поміж деревами.

Групу вів Абдулаєв. Десять чоловік одягли білі маскхалати.

– Де шалтай-болтай? – насварився на Тимка Абдулаєв.

– Прощався із земляком!

– Одержуй халат.

Крім зброї, яка була у бійців, видали ножі в брезентових чохлах.

«Гм. Це на якусь веселу свайбу йдемо», – подумав Тимко, чіпляючи ножа до пояса.