Розділ без назви (2)

– Осьдечки вона!

– Шикуйся!

Штовхаючи один одного, наступаючи на ноги, вишикувалися. Вийшов писар, зробив перекличку, наказав сидіти на місці і нікуди не розходитися; лейтенант призначив старшим групи Микиту Чугая. Микита почервонів, обличчя його зробилося суворим:

– Дивіться, хлопці, щоб ніхто нікуди. Бо я за вас відповідаю.

– Торби ще повні. Куди ж ми подінемося?

Павло, повісивши на конячі морди шаньки з вівсом, підійшов до гурту односельчан.

– Народу, повіриш, як на ярмарку, – проказав він і сів біля Микити.

– А чого ви не їдете додому?

– Хай коні трохи підгодуються.

У дворі гомін, викрики команд, біганина, метушня. Біля воріт вартовий із гвинтівкою, за ворітьми – жінки, матері, рідні, знайомі, сумно, з тугою в очах дивляться на сіру гомінку юрбу. Мобілізовані ведуть між собою тихі розмови:

– Куди ж то нас направлять?

– Звісно, куди. Молодих у тил, а нас на передову.

– Отак зразу?

– А ти думав як? Гвинтівку в руки – і гайда!

– Та я не знаю, з якого вона боку й заряджається.

– Там навчишся.

Опівдні молодих троянівців покликали на медогляд. У темному коридорчику, просмерділому онучами, потом і тютюном, роздягалися наголо, соромливо закриваючи руками грішне тіло, тулилися спинами до холодної стіни. Денис роздягся першим, убрав голову в плечі і пішов до дверей, молодецьки рухаючи широченними лопатками. Біля дверей зам’явся і, повернувши злякане обличчя, дурнувато посміхаючись, прошепотів:

– Баришень повно. Молоденькі…

– Нізащо не піду, – заартачився Марко.

Тимко, сміючись, ляснув його по голій спині, штовхнув у кімнату. Там їх зважили на вагах і розпочали огляд. Тимка оглядала молоденька, затягнута в білий халатик дівчина. Вона послухала його трубкою і так близько схилилася до грудей, що Тимкові стало добре чути, як крізь марлеву пов’язку пахнуть медикаментами її коси. Потім вона вистукала пальчиками спину, груди, ключиці, кілька раз заставила глибоко вдихнути і видихнути повітря і, почервонівши, ніжно провела долонькою Тимка по спині.