Розділ без назви (2)

– Ех, – каже, – якби отакі штани були…

Потім ткне пальцем на іншу латку та:

– Ні, з оцієї матерії були б ще кращі. Це колись я в одного цигана на овес виміняв. Добрячі штани були. Якби не порвалися, так і досі носив би.

Минали роки, росли діти. Одні повиходили заміж, інші поженилися. Залишився Гордій удвох із Мотрею при своєму наймолодшому синові – Денисові. Та не було їм ні спокою, ні затишку на старість: вдався Денис безжалісним, лінивим, грубим і злодійкуватим. Працював у колгоспі, як за якусь провину, і більше всього промишляв полюванням. Літом бив качок, зимою зайців і приблудних собак, здирав шкури, чинбарив і продавав хутірським хлопцям на бубни. Від постійного спілкування з тваринами виробилися у Дениса звірячі повадки: мав він такий тонкий нюх, що по запаху диму міг безпомилково визначити, у чиїй хаті смажиться сало, а в чиїй печеться свіжий хліб на капустяних листках. Були в нього сильні ноги, які ніколи не знали втоми, і мав він ще одну рису, яку навіть трудно було йому приписати, дивлячись на його вайлувату, ліниву у всіх рухах постать: вміння надзвичайно швидко, майже блискавично переходити від млявого, сонного стану до звірувато-хижого, спритного, зібраного, готового в любу секунду зробити стрибок і настигнути свою жертву. Іде Денис по полю переваги-ваги, голова як приліплена, очі в щілинках, рушниця десь аж за плечима теліпається. Раптом – шелесть що-небудь, – Денис голову в плечі, рушницю в руку – бах-бах! І є заєць. Як до землі пришиє. Лежить бідний косий і не ворушиться. Але таким Денис був лише на полюванні, а в звичайному житті – ледацюга з ледацюг. Вічно він запізнювався на роботу або й зовсім не виходив, а те, що робив, все рівно треба було після нього переробляти.

Одного разу, коли Денис ішов на роботу, добренько-таки припізнившись, його перестрів Оксен.

– Дивись, Денисе, щоб це було останній раз. Завтра приходь на роботу так, щоб я тебе не впізнав.

На другий день – сонце в снідання – заходить на колгоспний двір якийсь дід. Кожух навиворіт, шапка насунута на очі, сам згорбився, ціпочком поперед себе постукує.

– Іди собі далі, – каже йому Оксен, що саме стояв біля контори із бригадирами. – У нас милостиня не роздається.

А дід ніби й не чує, що йому говориться, чеше далі: сива борода на вітрі ворушиться, руки тремтять, рот перекособочило – милостині просить.

– Кажу ж тобі – немає! – уже сердиться Оксен, а дід руку до вуха наставляє, так, ніби він недочува. А тоді хап рукою за бороду, хап за шапку – в Оксена аж очі на лоб полізли.

– Це ти, Денисе?!

– Я.

– Ти що! Здурів?

– А ви ж мені казали, щоб я так прийшов, аби ви мене не пізнали.

– Так то ж я тобі говорив, щоб ти рано прийшов, без запізнення, а ти мені комедію граєш. Скидай же зараз із себе оцю музику та йди волочити, бо вже он скоро обід…

Потис плечима парубок і перевальки почвалав у поле.

Увечері вчорашнього дня дав Оксен наряд – возити із кирнасового лісу дерево на будівництво колгоспної конюшні. Виїхати треба було рано, щоб ще за холодку пригнати биків до лісу і не мучити їх по жарі. Із Сергієм мав їхати і Денис.

– Ти того Гордієвого гицеля сам розбуди, – наказав Сергієві Оксен. – Бо він до сніданку спатиме.

Сергій устав рано, захопив торбу з харчами, пилку, сокиру і вийшов з двору. Світало. Над Троянівкою висіло розцяцьковане зорями небо, у провулках чорною марою затаїлася темрява. Тиша. На ґанку сільського магазину спав, загорнувшись у фуфайку, сторож.

Перелізши через тин, Сергій увійшов до Денисового двору. Двері хліва, де спав Денис, ледве прихилені. Коли Сергій переступив поріг, на нього війнуло псиною від недавно вичинених собачих шкур. Сергій засвітив сірник. Оранжеве кружальце світла м’яко лягло на краєчок шкури, на якій, підібгавши під себе ноги, спав Денис.