Розділ без назви (2)

– Ну, ви не дуже! – виступив наперед Федот. – А то за такі слова ми зможемо вас під суд віддати.

– Під суд! – ощетинився Прокіп. – А ти яке маєш право до мене? Ти перед бійцями командир, а передо мною пішак.

Федот поблід, міцно схопив Прокопа за руку.

– Ну, ну! Ти вихорівської породи не показуй. Жмикрути нещасні. Усе вам мало, щоб вам ні дна ні покришки!

Прокіп, лаючись, пішов сінокосом.

Як тільки він відійшов, Йонька сердито зашульпотів люлькою, нещадним поглядом опалив Тимка:

– Це все через тебе, татарюго перекопський…

– А при чім тут я?

– Ти не знаєш?! Ти не знаєш? – схопився Йонька, підступаючи із кулаками до Тимка.

– Ну, годі вже, годі, – примирливо обізвався Гаврило, намагаючись загасити сімейну сварку. – Коли вже так, то що зробиш? Доведеться шукати законну ділянку.

– Скільки ж труда вклали! – жалібно вихитував головою Йонька, оглядаючи розкішні валки скошеного сіна.

– Ех, якби можна було б, так у пазуху забрав, – усміхався Тимко, весело ступаючи по сіножаті. Гаврило осудливо глянув на нього, але нічого не сказав.

– Що? Уже закінчили роботу? Уже додому? – радісно співаючи, зустріла косарів Юля.

– Обідать! – коротко кинув Йонька і, вийнявши з торбини ложку, витер її травою.

Уляна заметушилася біля казана, накраяла на рушник хліба. Вона чула про невдачу косарів і ні до кого не обізвалася ані словом, тим більше до Йоньки. За все життя вона була навчена змовчувати чоловікові, особливо тоді, коли його місило та гризло всередині, і добре знала, що в такі хвилини йому не можна ні заперечувати, ні потакати, бо він все одно причепиться як не до одного, то до другого і може кинути в неї чим попало. Хіба ж не було такого замолоду: вдарив ціпом так, що водою одливали? Молоді роки минули, а скажена кров зосталася, так що жартувати нема чого.

По обіді, не давши й півгодини для перепочинку, знову повів свою ватагу Йонька на другий кінець лугу.

Коли заходили на першу ручку, він поклав люльку в кишеню і сердито сплюнув.

– Воно й трава там була чортибатьказна-яка. Корова її все одно не їла б. Хіба, мо, одні верблюди, – і спересердя жигонув косою по траві. Жінки залишилися біля кухні одні. Уляна перемила теплою водою ложки, поклала проти сонця сушитися, вишкребла тріскою казанок, витерла віхтем із кропиви і теж викотила на сонце. Хліб Уляна загорнула в лопушняк і поклала в холодку. Тоді взяла граблі і пішла ворушити сіно. Вона знала, що це сіно їм не дістанеться, але її тішила думка, що його поїдять колгоспні корівки. «Все ж таки артільне, то теж наше».

Юля узяла граблі, але працювала ліниво, як людина, якій фізична праця не до вподоби. Уляна нічого їй не говорила, бо була рада вже тому, що вона хоч про людське око ворушить граблями, а не збирає квіточки на луках та не плете із них віночка. Не дай бог, побачили б її люди за такою робою – засміяли б! От, сказали б, невісточку Уляна вибрала. Така ледаща, що одверни й оборони. Люди потом обливаються, а вона квіточки нюхає. «Ех, сусіди-лебідоньки, – загомоніла б тоді до них Уляна. – Не такий тепер час настав, що матері собі невісток вибирають. Самі вони в хату приходять».

Юля, навіть не підозріваючи, що вона своєю роботою і присутністю може викликати такі думки своєї свекрухи, ворушила сіно і крадькома позирала в той бік, де косив Денис. Він був майже поряд, за кущами, так що Юлі видно було його голі по лікоть сильні руки, засмажений сонцем стовбур шиї і мокру поміж могутніми лопатками вилинялу сорочку. Якось Денис озирнувся (він саме заходив нову ручку і витирав травою косу) і зустрівся поглядом із Юлею. Вона мацнула його очима по обличчі, і туга вишенька губів ворухнулася в грайливій посмішці.