Розділ без назви (2)

– А давайте, братики, тюгукнемо. Так, як колись. Як ми були пастушками.

Гаврило тільки усміхнувся на ту забаву, а молодші брати набрали повні груди лугового повітря і так тюгукнули, що аж луна покотилася понад тихими плесами.

– Хватить, а то люди сміятимуться, – притишував братів Гаврило. – Скажуть: що воно там за дурні лугом ходять.

А сам веселів ще більше і так і сяяв від радості своїм червоним видом.

Йонька, зустрівши синів, висварив їх на всі боки за таку поведінку. «Так, наче вам по три годи», – бурчав він. А Уляна тільки посміхалася стиха. м хоч і не по три годи, а проте вони її діти, то хай повеселяться, коли на серці весело. «Коли ж його й пожартувати, як не разом, зібравшись до хатнього гурту. Життя тепер таке, що Бог знає, чи доведеться скоро зібратися всім разом, чи, може, й ні», – міркувала Уляна, плутаючись у високій траві. У білій хустині та сіренькій кофті, огрядна та рум’яна, була вона схожа на лугову чайку, що вивела на зелене привілля своїх чаєнят.

Луг, на який вони прийшли, був давній і старий; колись тут було річище Ташані, потім воно пересохло, поросло травою, по веснах заливалося водою, а коли вода спадала – просихало, і на його величезному квадраті, обрамленому з чотирьох боків лозняками, розкохувалися зелені, густі та запашні трави. Особливо в передгроззя на Троянівку несло такими гострими пахощами, що люди, хто там чим був зайнятий, – чи майстрував щось в артільному дворі, чи стояв під хатою та перечікував грозу, чи правив човна по тихій заводі, – всяк принюхувався до тої розкоші, посміхаючись: «З Радьківщини повіяло. З лугу».

Сім’ю Вихорів зустрів також цей свіжий луговий запах. Побризкані росою, трави стояли тихі, принишклі, бо ранок був теж тихий та безвітряний і обіцяв сонячний жаркий день. Сонце уже зійшло, але його ще не було видно із-за темного лугу; небо освітилося ясно й погожо, і луг теж посвітлішав і прихорошився. Уже горіли мохнатими і червоними, як жар, шапками будяки, дихаючи солодким медвяним душком; цілими озерами поміж зелених трав біліли соромливі невісточки в жовтих шапочках і білих віночках з пелюсточок навколо голівок; виплітався та спалахував іскрою петрів батіг; розпарена нічною задухою, гостро і нудливо смерділа болиголова, яка то тут, то там здіймалася вище всіх на своєму товстому і порожньому стовбурі, увінчаному тоненькими, схожими на віття кропу гіллячками; іноді посеред луки розкішно кущився верболіз, схожий здаля на копицю сіна; над ними уже кружляли чайки, вишукували вранішню поживу на сніданок. Близькість ріки відчувалась особливо виразно не тільки по тому свіжому холодному повітрі, яким віяло з очеретів, а й по щедрій росі на травах, яка бризкала людям на руки і на ноги світлими льодяними краплями, таємничістю звуків, властивих для кожного приріччя; тихим бульканням, коротким раптовим плюскотом, якимось шарудінням, схожим на чиїсь хитрі кроки. Може, то лисиця вигулювала очеретами, а може, вовк-сіроманець підшукував собі посухіший острівець, щоб розташуватися там на цілоденний відпочинок та подрімати на сонечку після тяжких і невдалих нічних мандрів.

Коли Вихори прийшли на луг, там ще не було велелюдно, тільки за кущами чулося шаркання чиєїсь коси, крізь зелень було видно, як біліє сорочка косаря.

– О, хтось ранній, – завидькувато зауважив Йонька. – Ану, піди, Уляно, глянь, хто там.

– Гордій Кошара з Денисом, – сказав зіроокий Тимко.

– Ну що ж. Заходь, хлопці, і Боже поможи!

Йонька забрів із косою в густу траву і, поплювавши в руки, став на покіс.

Колгосп, щоб вчасно закінчити косовицю, давав косити з копиці, і Йонька, зачувши неабияку вигоду, поспішав сам і хлопцям не давав стояти.

Жінкам було наказано варити обід, і Уляна з Юлею порядкували біля казана, встановлюючи його на дерев’яних сошках, які наспіх позабивав у землю Тимко. Юля стояла під вербами по коліна в траві і злякано озиралася навколо, чи не повзе до неї, звиваючись, гадюка. Вона була у м’яких, червоної шкіри, поношених уже черевичках на низькому каблуці і без панчіх, що їх, поспішаючи, забула взяти і тепер каялась: уже кілька разів вона порізала осокою собі коліна і литки, і ті порізи щеміли так, ніби туди насипали солі. Вона весь час слинила порізи і переминалася з ноги на ногу, м’яко вигинаючи свої бедра.

– Мамо, а тут на лугу є ядовиті растєнія?

– Хватає тут усяких, – неохоче відповідала Уляна, пораючись біля кухні. Вона терпеливо, але з глухим ремством чекала на ту хвилину, коли невістка засучить рукава та почне їй допомагати. Але Юля все так же стояла під вербою, як і раніше, і сумно думала, що коли тут є «ядовиті растєнія», то цілком можливо, що через подряпини на ногах отрута потрапить у кров і вона може в такий чудесний літній день померти від зараження крові. «О жах! Умерти в цих джунглях у цвіті літ? О-о!» – мліла вона від страху і знову питала в матері:

– А у вашому селі є поліклініка?

– Нема, а тобі що? Чи не заболіла часом?

– Гляньте, – підкотила халатик Юля і випнула ногу. Брови її жалісно зламалися і полізли вгору.

– Подряпалася?