Розділ «Частина друга Подвійна гра »

Мечислав Кульчинський відбув наступного дня, злий, але зовні, як і напередодні, ввічливий із господарем і галантний із його доньками, передусім із Софією, роздратованою непоступливістю батька. Вона ж намагалася сховати сліди сліз і нічної істерики. Крізь щілину у своїй комірчині Слєпньов бачив, як від’їжджала карета всього лиш з одним кучером і лакеєм, і думав про те, коли ж його ворог, його найбільша дичина, на яку він полював, повернеться. Це мало бути доволі швидко, позаяк за півтора місяці був день народження графині Войцицької, і він знав, що про свято знає і Кульчинський, тобто той, хто вдавав його. Якщо він має серйозні наміри щодо графині, то цього дня обов’язково приїде до неї з кольє княгині Ольги. Кажучи по-сучасному, Слєпньов був досить добрим психологом. Власне, до цього його зобов’язувала небезпечна таємна служба. Він розумів, що Кульчинський, якщо той справді був чоловіком у помаранчевій масці, має, крім витонченого розуму, непомірні амбіції і не звик ні від чого задуманого відмовлятися. Розуміючи, що купівля однієї з найкоштовніших прикрас і дарування її коханій жінці вивищить його в очах самої графині та всіх, хто дізнається про його царський жест, він не міг відмовитися від ідеї отримати заповітне кольє. Пікантність ситуації полягала в тому, що про істинну ціну копії, яка зберігалася в князя Слуцького, знали лише сам князь та той, хто так бажає її. Не зважаючи, звичайно, на втягнутих у цю справу Слєпньова, Рибалка і графиню. Лишалося чекати, що Кульчинський все-таки повернеться. Єдиний його шанс, як справедливо вважав Слєпньов, – заявитися в помаранчевій масці і, користуючись репутацією грабіжника в цій самій масці, шантажем змусити князя продати підроблене кольє як справжнє, зобов’язавши його загрозою смерти про все мовчати. Простого нападу, вважав Слєпньов, Кульчинському буде не досить. Для шантажу йому буде потрібне ще щось. Цим «щось» могло бути захоплення доньок князя або однієї з них. Скоріше за все молодшої, Віслави, Вісі, ніжніше ставлення батька до якої Кульчинський, напевне, помітив під час візиту.

Після від’їзду Кульчинського Слєпньов, розуміючи, що чекати доведеться кілька тижнів, а то й цілий місяць, а за цей час приховати присутність шістьох людей в палаці буде дуже важко, вирішує спершу всім піти геть від людського ока, а потім знову повернутися, але вже легально. Один із них незабаром поселяється у маєтку під виглядом мандрівника-монаха (благо, цю роль йому вже доводилося грати). Навідується і землемір із повіту. Князь раптово захворів і виписав до себе лікаря з Києва. Незабаром як добрий знайомий князя шляхтич Вацлав Рожавський з’являється і сам Слєпньов із двома слугами.

Тут він намислив ще одну гру, яка покликана прискорити завершення операції. Він починає залицятися до князівни Софії, прозоро натякаючи на бажання бачити її світлість господинею своєї холостяцької садиби. Як він і навчив, князь нібито схиляється до того самого. Адже невідомо, чи повернеться цей багач Кульчинський, а пан Вацлав відомий йому, хай і не надто багатий, але хазяйновитий шляхтич, і поки він, князь, не помер, то хотів би бачити бодай одну зі своїх доньок заміжньою.

Такий розвиток подій змушує бідну Софію, усю в сльозах, писати розпачливого і сповненого сльозливих зворотів листа до пана Мечислава. Боже борони, вона не набивається з одруженням. Нехай пан Мечислав так не подумає, але як у доброго друга просить поради. Батько, так-так, її любий таточко хоче видати її, не вірячи в щирі почуття пана Мечислава, за якогось старого лисого холостяка, яким вона гидує. Та ще, здається, обіцяв цьому панові як посаг за нею знамените кольє. Судячи з того, як цей старезний шляхтич (як бачимо, Софія зумисне перебільшила вік Слєпньова-Рожавського) задоволено потирав при цьому свої старечі руки, він у майбутньому напевно продасть прикрасу або проп’є в найближчій корчмі.

Читаючи перехоплений одним із його завзятців лист, Слєпньов кілька разів усміхнувся, кілька разів невдоволено поморщився, та, повагавшись, вирішив грати далі і відправити лист за адресою. Він подумав, чи не занепокоїть цей лист, трохи схожий на лист графині Войцицької, і самого Кульчинського? Але підозрював й інше – що лист може прискорити з’яву «помаранчевої маски», і ось-ось за палацом, випереджуючи набіг, розпочнеться таємне спостереження. У ці дні молодий привабливий «монах» бесідував із Вісею про різні способи порятунку душі, про символ віри, про святі місця, відходячи для тривалих задушевних бесід якомога далі від палацу – на луки, де щойно скосили траву, до лісу, тиша або заколисливий шум дерев у якому схиляли до роздумів про високе і вічне.

Минали дні за днями, біля маєтку то з’являвся якийсь мандрівний філософ, то приходила зграя циганів, то приїжджав дрібний купець, у яких можна було підозрювати агентів людини в помаранчевій масці. У той час люди Слєпньова намагалися не потрапляти їм на очі. Але незвані гості швидко покидали палац, тим більше, що цьому сприяла рішучість нервового в ці дні князя. Нервувався і Слєпньов, хоч він і вмів чекати. Але тут був особливий випадок, він чекав головного. А «монах» усе ходив і ходив із молодшою донькою князя та бесідував, поступово пробуджуючи в дівчині далеко не святі почуття до себе.

Під час однієї з таких бесід, ближче до вечора, «монах», що мав чудовий слух, почув щось віддалено схоже на кінській тупіт та неголосне іржання. Він ніби ненароком послизнувся і впав, приклав вухо до землі і швидко підвівся.

– Вибачте, люба сестро, я відлучуся на хвилинку, – пробурмотів він зніяковіло, усім своїм виглядом показуючи, що йому треба відправити природні потреби.

Із-за недалеких кущів, за які він швидко відійшов, «монах» побачив, як на галявину виїхали п’ятеро вершників, один із яких був у яскравій помаранчевій масці. Вони оточили нещасну Вісю. Далі «монах» не став дивитися, позадкував і за наступними кущами зняв довгу рясу, яка заважала швидко бігти. За чверть години він, задихавшись, уже доповідав Рожавському-Слєпньову про те, що сталося. До приїзду гостей, яких хоч і не кликали, але чекали, було все готово. Князь лежав у ліжку, блідий від страху, «лікар» інтенсивно накладав йому якісь примочки, а за портьєрою в ніші біля вікна стояли Слєпньов і один із його «слуг». Передбачливий Слєпньов ще наказав поставити перед вікнами палацу напоготові коней.

Незабаром перед палацом з’явився вершник. Він повідомив лакею на вході, що привіз для його ясновельможности важливе послання від його друга. Лакей відповів, що князь тяжко хворий, і попросив віддати листа.

– Мені звеліли віддати особисто в руки, – сказав посланець.

Після доповіді лакея князь звелів посланця впустити. У князівській спальні цей чоловік із вольовим обличчям відразу попросив «лікаря» залишити їх із князем сам на сам. Коли «лікар» вийшов, посланець без всяких передмов заявив, що він посланий відомим князю («Сподіваюся, відомим?») чоловіком у помаранчевій масці. В їхніх руках зараз знаходиться його молодша дочка. Як викуп йому пропонують захопити із собою відомий йому предмет. Окрім того, як компенсацію за моральні збитки князь отримає досить значну суму. Якщо ж він відмовиться, його дочка помре страшною насильницькою смертю, а маєток спалять. Спалять і село, хай його ясновельможність у цьому не сумнівається.

– Я згоден, – сказав князь Януш. – Дозвольте мені одягнутися.

– Чекатиму вас за дверима, – сказав посланець «помаранчевої людини». – Якщо хтось спробує на мене напасти, щойно тут пролунають постріли, вашу дочку негайно вб’ють. Десять хвилин на збори, сподіваюся, вистачить?

– Вистачить, – глухо сказав князь.

Ледь посланець, який приніс такі страшні вісті, вийшов, князь підійшов до ніші:

– Що мені робити?

– Виконуйте все, що вимагають, – прошепотів йому в самісіньке вухо Слєпньов. – Все буде гаразд.

– Сподіваюся, – зітхнув князь.

– Можете не сумніватися, – тихо запевнив Слєпньов.